— Не розумію, — наморщує чоло Ганс.
— Зараз зрозумієш, — тягнеться до паперу Зібертога рука з олівцем. — Уяви собі: на весь обсяг водню в дирижаблі (приймемо його умовно за 100 %) ми впустили 20 % повітря. Дирижабль любісінько летить собі далі. Але ось в балон потрапило 30 % повітря. Тобто в дирижаблі виникла концентрація: водню — 70 % і повітря — 30 %. Тямиш?
— Тямлю, тямлю, — вперто зводить брови Ганс. — Корабель ще летить спокійно.
— О ні! Де там спокійно! — морщить у задумі своє високе чоло Зіберт. — Командир дає команду на спуск, оголошено тривогу, відкрито аварійні люки. У кого є під рукою парашут, той натягує його на себе. Життя і смерть розділені маленькою перетинкою, якоюсь мізерною часточкою в 3,7 %. Ось-ось ці 3,7 % повітря прорвуться до оболонки, змінять концентрацію суміші на 66,3 % до 33,7 %, і тоді від найменшої іскри, від найменшого тертя або удару корабель спалахне, як смолоскип.
— Ну, а якщо повітря буде більше? Скажімо, 40 %, 50 %…
— Суміш буде горючою аж до найнижчої межі, тобто до співвідношення: водню 9,5 %, повітря 90,5 %. Інтервал 9,5 %–66,3 % аеронавти назвали «інтервалом вибуховості». Як бачиш, у водню «інтервал вибуховості» дуже широкий, цей газ загоряється й вибухає при найрізноманітніших сумішах з киснем, через що він і становив раніше таку небезпеку для повітроплавання. Практично він не вживався. Загроза знищення, смерті наклала своє вето на найкращий, найдешевший газ у світі. Аеронавти почали лякатися водню, як гіпнотичної красуні-чарівниці. Він їх приваблював і водночас наганяв на них жах, він малював перед ними найрозкішніші перспективи і тут же, ніби глузуючи з них, нагадував про трагічну долю десятків загиблих кораблів. Ось тоді й виникла ідея флегматизувати водень. Іншими словами, вчені вирішили за всяку ціну звузити «інтервал вибуховості» до нуля, зробити водень безпечним і широко доступним для польотів у повітряному океані.
— Флегматизувати водень, — механічно повторює Ганс, вишукуючи в цих двох загадкових словах якийсь особливий зміст.
— Тебе лякає слово «флегматизувати», — посміхається Зіберт. — А ти не дивись, що воно таке страшне. Тут простісінька річ. Хіміки подумали так: найлегший газ горить, активно вступає в реакцію з киснем повітря. Чи не можна його зробити неактивним, флегматичним, в'ялим. Чи не можна його молекули зв'язати до такої міри, щоб вони залишалися байдужісінькими до всього на світі?
— І що ж? — пожвавішав Ганс, якого одразу ж зацікавило це примітивне, напівдитяче витлумачення.
— Роботи було чимало. Ще перед війною двоє японських професорів І. Танакі та І. Нагаї випробували дію на водень понад двадцяти флегматизаторів. Вживаючи діетил-селен, вони звузили «інтервал вибуховості» до 9–41. За їхніми роботами стежили дирижаблебудівники в усьому світі. Японська розвідка взяла науковців під суворий контроль і нагляд. Розповідають, що їм навіть їсти привозили додому після особливої лабораторної перевірки, щоб, не дай боже, хіміків не отруїли, бо ж з цим винаходом японська вояччина пов'язувала зухвалі агресивні заміри. Але далі 9–41 японцям не вдалося просунутись. Почалася війна в Китаї, в Європі… Треба було багато швидкісних бойових машин, ударну силу, яка б несла смерть і знищення мільйонам людей. Дирижабль для воєнних цілей виявився непридатним. І тільки через тридцять років після війни, ось зараз, в наші дні, людство відкрило секрет флегматизації. Ти розумієш, про кого я кажу…
— Про доктора Браузе? — весь насторожився хлопчина.
У Зіберта хмаркою вкрилося чоло. Хлоп'я теж співає в чужого голосу. Наслухався пліток, що кружляють по заводу.
— «Флегматизований водень» перші виготовили росіяни, — суплячи брови, сказав Зіберт. — А щодо доктора Браузе… Його винахід ще не доведений… Я знаю, що ти маєш на увазі! Мабуть, чув балачки про головного конструктора…
— Авжеж! — щиросердо випалив Ганс.
— Я теж чув їх. — В голосі Зіберта забриніла болісна непевність. — Одні кажуть, що Ріхтер переховує якісь таємні папери Браузе, інші не вірять цьому. В одній газеті навіть було надруковано фантастичне оповідання про нашого інженера…
Гансові не терпілося знати правду. Він просто пожирав очима свого старшого друга. Що ж то за дивний секрет? І чому пан інженер не хоче відкрити його людям? Кажуть, він має через це багато неприємностей з правлінням фірми. Йому навіть погрожували, підсилали листи…
Зіберт розвів руками.
— Не знаю. Нічого не знаю, Гансе… — Невже він вам… ніколи?..