Біля контори заводу стояла яскраво-червона директорська машина. Шофер, з виглядом людини, яка проковтнула залізний шворень, суворий і непорушний, сидів за кермом, втупившись невидющими очима в зорове скло. Видно було, що авто викликане для екстреного виїзду.
Ріхтер скоса глянув на свого шефа, сподіваючись, що той зараз сяде в машину і на цьому скінчиться їхня розмова. Але сіро-землисте лице директора все ще таїло виїм з якоїсь недомовленості.
«Що він хоче? — насторожився Ріхтер, мимоволі милуючись розкішним лімузином, що вигравав на осінньому сонці своїми червоними боками. — Здається, я не скоро спекаюся його».
Директор справді не збирався відпускати свого конструктора. Він мав іще одну справу, дуже важливу, дуже н. пальну. Взявши Ріхтера за лікоть, директор притиснув його до себе так тепло і так дружньо, ніби вони були старими приятелями і щонайменше раз на тиждень ходили в «Люксус-бар» біля Гренадірен-плацу. Мало того, він чемно й настійно тягнув свого конструктора в бік монтажної площадки, в хаотичне безладдя кранів, газопроводів, дерев'яних риштувань. Говорив дуже привітно, тепло, загадково. Йому, директорові Кремпке, треба зараз їхати до шефа на екстрене засідання. Тож Ріхтер мусить виступати и ролі коментатора і інтерв'юера. На монтажному полігоні порався весь цвіт міської і навіть столичної преси. Преса міме знати, що за штуковину будує найбільший у світі авіаційний завод Вальтера Кірхенбома. Преса вимагає точних і неспростовних даних. Звичайно, панові конструкторові зайве нагадувати, як важливо в цій ситуації зберегти певну скритність, тобто, залишившись лояльним до шановного газетярського натовпу, не вибовкати того, що не слід знати широким колам.
— Розумію, пане директор, — вдоволено сказав Ріхтер.
— І ще одне: зумійте зацікавити пресу загальними, так би мовити, майбутніми перспективами «Левіафана».
— Ці перспективи не вельми далекі, пане директор, — ще тепліше й приємніше вигукнув Ріхтер. — Наші «Левіафани» прокладуть перший повітряний міст між Штатами і Європою, між Росією і Африкою!
Директор швидко замахав головою. Ні, ні, він зовсім інше хотів сказати. Репортери перш за все поцікавляться стратегічною стороною справи, можливістю оборонних перспектив…
— Оборонних? — з переляком зиркнув на директора Ріхтер. — ООН не збирається використовувати корабель в оборонних цілях. Для захисту міжнародного права цілком вистачає конвенціональних сил Ради Безпеки.
— Ви не хочете розуміти того, що вимагає нація.
— Не можу зрозуміти!
— Співчуваю вам, пане Ріхтер! — промовляє з гіркотою в голосі директор, але в ту ж мить, певно, збагнувши недоречність свого різкого випаду, знову вдає з себе привітного господаря: — Гаразд, посперечаємося колись за келишком вина. Ходімте! Преса не любить чекати.
Вони йдуть повз обвіяні осінніми вітрами клени. Кремпке усміхається на всі боки, піднімає руку при зустрічі з кожним майстром. Доброзичливий батько великої родини! Ріхтер дивиться на нього скоса, ловить в очах директор затаєні вогники. Ні, ні, Кремпке хитрий лис. І вся от його веселість — тільки добре підігнана маска.
— Пане директор… — Ріхтер міряє очима відстань репортерського натовпу, прикидає в думках, чи встигне він сказати те, що його зараз так тривожить, — на території заводу вештається багато сторонніх людей.
— Дурниці! Всі з перепустками.
— Вчора я бачив тут льотчика Штосгауера з міського аероклубу, — підніс голос Ріхтер, навмисне уповільнюючи крок. — Майстер Штаузе показував йому рубку управління. Пройдисвіт, якого мали судити за участь у замаху на Подестру…
— Ну, нащо, нащо такі слова? — з міною великомученика вигукнув Кремпке.
— Штосгауер належить до асберівської організації. Він і його друзі розпускають чутки, що корабель рано чи пізно буде переобладнано для військових цілей.
— Он вас що турбує!.. — посерйознішав директор, собі уповільнивши крок. Мабуть, подумав, що цю розмову слід довести до кінця. — Штосгауер представляє аматорські авіаційні сили міста, він прийнятий у кращих ділових домах… Звичайно, Штосгауер — базіка, невіглас, у нього наївні уявлення про міжнародну політику. Але ж гляньте на речі тверезо, пане інженер. Хіба в словах Штосгауера мало глузду?
— О ні, пане директор! В словах Штосгауера дуже багато глузду. Зловісного глузду.
На обличчя Кремпке лягає ледь вловима тінь невдоволення, він піднімає голову, весь дерев'яніє.
— Ми живемо в час суворих реальностей, пане інженер. Надмірна довірливість в стосунках зі Сходом може нам дорого коштувати. Я особисто вважаю, що в ім’я національних інтересів не треба відкидати й деяких, так би мовити, делікатних особливостей нашої професії.