Выбрать главу

— Точніше, пане директор.

— Історія людства переконливо свідчить, що саме по собі існування світових цивілізацій неможливе без військових колізій. Я всією душею відданий ідеалам миру, розумію безглуздість мілітаризму, але… вибачте — реальність є реальність.

— Що ж підказує вам ця сама реальність? — вигукнув з молодечою запальністю Ріхтер.

— Вона змушує мене, пане інженер, бачити не тільки те, чого прагне моє серце, але й те, що здатне завдати йому тяжкого смутку. Я маю на увазі можливі міжнародні ускладнення, тобто несподіване загострення відносин між країнами з різними соціальними системами. Здається, так говорять у Москві? Отож, різні соціальні системи, на щастя чи на нещастя, існують, тобто співіснують. Оскільки ж вони різні і оскільки їм притаманне прагнення йти своїми окремими шляхами, не виключена можливість, що ці шляхи одного прекрасного дня схрестяться. Тоді ми могли б згадати про наш «Левіафан», про нашу нездоланну літаючу фортецю, про наш найпотужніший, літаючий ракетний полігон. Хіба неправда?

Ріхтер стримано посміхнувся. Очі його вже бачили перед собою велетенський тулуб корабля, і це грандіозне видовище погасило в його душі почуття холодної відрази до Кремпке.

— Це могло б бути, — говорить Ріхтер. — Але тепер не буде.

І в ту ж мить їх зі всіх боків оточили тісним муром люди з апаратами, блокнотами, посипались привітання, вигуки захоплення. Громадська думка вимагала сенсацій.

Ріхтер вдоволено озирнувся навколо себе. Заклацали бліци, просто в обличчя йому затуркотіла кінокамера. Це було добре, навіть чудово. Досі їхній «Левіафан» викликав тільки посмішки й злісні жарти. Тепер всевидюще око преси й кіно широко розкрило на нього свої очі. Знімайте, фотографуйте! Розносьте славу про нього на весь світ! Сьогодні, панове, ви дізнаєтесь все, що вам треба, і ваші серця, ваш розум схиляться на бік мудрого винаходу.

Перш ніж почати прес-конференцію, директор запросив усю численну армію репортерів на будівельний майданчик, щоб королі преси й екрана на власні очі побачили, що фірма Кірхенбома займається не якимись дрібничками, не фантазує марно, а воістину прокладає шлях світовій науковій думці. Кілька інженерів, серед них і Ріхтер, давали пояснення, детально розповідали, що й до чого.

А показувати було що. Все тут вражало своєю новизною, своїми новітніми формами й загадковими конструкціями. Стапелі тягнулися на півтора кілометра. Безліч кранів заввишки з двадцятиповерхові будинки перетинали розхмарене ранкове небо, виставляючи проти осіннього сонця срібні щити склодюралю, піднімаючи гнучкі труби газопроводів, важкенні моторні вузли.

Кореспонденти поводилися, як діти. Їх можна було бачити і на риштуваннях, і в кабінах крановщиків, і навіть у глибокому нутрі вже «склеєних» конструкцій. Сірі модні капелюхи змішалися з робочими кепками. Стрекіт кіноапаратів зливався зі скреготом електричних пилок.

«Цікаво, чи є тут представники радянської преси? — подумав Ріхтер, стежачи поглядом за метушнею репортерів. — Вони найбільше заслужили такого видовища. Без їхньої допомоги у мене б нічого не вийшло».

Він спитав про це в директора, але той, посуворішавши, нервово відмахнувся. Мовляв, нащо забивати собі голову всілякими дурницями? Росіяни й так пхають свого носа, куди треба й не треба. Хто їх пустить сюди? Хто дозволить таке неподобство?

Звичайно, пан Кремпке, як людина коректна й обережна у висловах, міг тільки подумати так, але Ріхтер його зрозумів. І враз йому зробилося кривдно й болісно. Вся галаслива ватага репортерів, все це збіговисько непотрібних тут людей здалися йому образою чогось великого, схованого в самих глибинах його серця.

Хтось міцно потиснув йому лікоть. Ріхтер обернувся і побачив інженера Крейського: довгасте суворе обличчя, зовсім сива голова, погляд проникливий, сухий, з іскорками гніву.

— Ненажерлива банда, — промовив він тихо, але досить виразно.

— Вони нам сьогодні потрібні.

— Я розумію, Пауль. Але… краще б звернули увагу на інше. Учора в столиці вбито професора Герста. У нас тут теж неспокійно…

— … хотіли підпалити ваш комітет, — докінчив за Крейського Ріхтер.

— А, ти вже знаєш! — позлішав старий інженер. — Цей комітет такий же мій, як і твій. Організація Друзів миру захищає всіх чесних, порядних німців, всю Німеччину. До речі, й твій корабель.

— Чого ти кипиш? Хай собі захищає, — спробував звести на жарт Ріхтер.

— А ти будеш відсиджуватися в кущах, — очі Крейського палахкотіли неприхованою зневагою. Він любив Ріхтера, вірив у його майбутнє і- саме через те не міг терпіти його політичної байдужості.