Негри-охоронці кинулися в річку, перешугнули через мілководдя і понеслися по випаленій, крем'янисто-твердій гавані до червоного птаха. Він окадькувато, ніби враз поважчавши, котився перевальцем до берега, а його пропелер, уповільнюючи оберти, гостро зблискував на сонці.
Ріхтер заплющив очі. Починалася нова дорога, нові мандри в незнане.
ТАЄМНИЦІ, ТАЄМНИЦІ…
Репортери збиралися біля плескатого, критого білими пластинковими плитами барака, в якому містилася робітнича їдальня. Сідали хто де: на стосах дощок, на рулонах дроту, на прив'ялій траві. Пригощалися сигаретами, переміряли апарати.
За наказом Ріхтера під стіною барака було поставлено стенд і на ньому прикріплено креслення «Левіафана». Лекція під відкритим небом якось особливо імпонувала загальному настрою. Вперше перед сторонніми очима відкривалась незвичайна конструкція цього казкового корабля. Гості посміхалися. Що вийде з забавок інженера Ріхтера? Чи не марно компанія Кірхенбома витратила на його «ідеї» мільйони марок? Корабель-фантазія! Чи не надто примітивно, по-школярському виглядає його корпус, довгастий і навіть трішки незграбний? Чи не надто наївні всі оті пристрої всередині велетенської металічної гондоли?
Клацали апарати, стрекотіли кінокамери. Двоє заповзятливих представників радіоцентру встановлювали біля самого стенда свої незграбні триноги з мікрофонами в надії не пропустити жодного слова у розповіді головного конструктора.
Ріхтер почав свою мову здалеку. Він згадав древнього афінського скульптора Дедала і його сина Ікара, згадав, як ті нестримні звитяжці духу змайстрували собі крила і вирвалися з чорних лабет полону, і як потому гордий, невгамовний в жадобі пізнання Ікар піднявся до сонця, просто під його пекучі промені, і сонце, не пожалівши юнака, розтопило віск, яким було зліплено його благенький літальний апарат, і Ікар, втративши опору, впав у море. Геніальний мислитель середньовіччя Леонардо да Вінчі ухопився за ті ж самі Ікарові крила. Конструктори пізніших поколінь, мріючи про подолання повітряного океану, змайстрували крила більш досконалі, металічні, з двигуном, який примушував їх рухатися в просторі, згідно з суворими законами аеродинаміки. Новітні Ікари з тріумфом піднялися до сонячних висот і звідти проголосили постулат непереможності важких літальних апаратів, непереможності крилатих машин.
Ріхтер на мить замовк, погляд його задумливо звернувся до холодного, де-не-де помережаного хмарними смугами неба. Десятки очей пильно-прискіпливо стежили за кожним його рухом. І тільки велетні-крани, мов бездушні мандрівники з чужих галактик, мов роботарі космосу, владно й монотонно продовжували чаклувати над білим корпусом «Левіафана».
— Ера авіації, ера ракетоплавання заполонила людську уяву, — знову задзвенів упевнений, міцний голос Пауля Ріхтера. — Люди віддали свої серця швидкості. Швидкість народила силу, яка підняла людей над землею, примусила важкий метал, складні механізми стати легшими за повітря. Швидкість і воля відірвалися від планети, щоб стати владарями неба.
Ріхтер, ніби вибачаючись, розвів руками.
— Але, засліплена могутністю свого розуму, зачарована швидкістю, людина забула про інші сили, якими багата матінка-природа. Вона знехтувала підйомною силою повітряного океану, яка не потребує ні швидкості, ні руху. Немов шукач скарбів, що рветься в далекі, невідомі дороги, забуваючи про багатства рідного краю, людина подалася в царство крилатих механізмів, в царство важких літальних апаратів, пройшовши повз дармові скарби, повз апарати, легші за повітря. Дирижабль програв у змаганні зі своїми крилатими конкурентами. Швидкість убила його. І все ж таки… — Ріхтер підходить до свого креслення, одним помахом руки охоплює всю картину, — ми повернулися до повітроплавання. Знайомі контури, панове? Гондола, рулі управління, колосальність обсягу… Так, немов казка давніх днів знову завітала в наш дім. Одначе казка ця дещо інша. Нагадаю вам відомі цифри: за обсягом «Левіафан» в двадцять п'ять разів перевищує найбільші дирижаблі минулого, зокрема потужний американський дирижабль-авіаносець «Акрон», що ніс на собі вісім літаків і екіпаж в сімдесят п'ять чоловік. «Акрон», «Цепеліни» Еккермана, відомі дирижаблі Нобіле, на яких було обстежено Північний полюс, радянський дирижабль «Комсомольская правда» в порівнянні з «Левіафаном» здаються дитячими іграшками. І хоч деякі з них, наприклад, англійський дирижабль R-101, брали на борт до 100 пасажирів, хоч на той час вони були неперевершеним досягненням техніки, ми можемо згадувати про них тільки з поблажливим усміхом. Уявіть собі, панове, підйомну силу нашого «Левіафана»: він братиме на борт 5000 чоловік і біля 300 тонн корисного вантажу. Та це тільки попередні розрахунки. Ми віримо в слушність передбачень російського вченого-зореплавця Ціолковського, який, не вагаючись, запевняв, що з часом дирижаблі будуть спроможні перевозити до 200 000 чоловік. Вам це здається анекдотичним? А хіба не звучала як анекдот ідея нашого корабля потужністю на 5 000 пасажирів? Ми вибили дух скептицизму з усіх своїх розрахунків, і розрахунки віддячили нам повністю.