— Пане Ріхтер…
— Що тобі?
— Я маю розповісти вам одну річ. Дуже важливу. Дозвольте… — хлопець хоче переступити поріг Ріхтерової квартири, але той безцеремонно випроводжає його на сходи.
— Потім, Віллі! Потім!
— Але ж послухайте… Дуже важлива справа…
Ріхтер зачиняє за собою двері, кидає в кишеню ключ.
Глянувши на розбентеженого хлопчину, він враз проймається до нього симпатією. Важлива справа? Що ж, вони можуть поговорити і по дорозі. Нехай Віллі — якщо він, звичайно, має охоту! — їде з ним на станцію. Згода? От і добре.
Машина зірвалася з місця і, ніби бажаючи надолужити прогаяний час, понеслася залюдненими міськими вулицями. Ріка прошугнула під мостом, як застигла лава вулкана. Двоє поліцейських налякано відсторонились з дороги. Колеса вищали на поворотах, ніби ось-ось мали відірватися геть, широкий капот націлювався то в один бік, то в другий, нарешті вилетів на широкий проспект і мчав просто до приміщень станції.
Ще здалеку Ріхтер побачив стовпище людей, які, розмахуючи руками й гаряче перемовляючись між собою, стіною загородили головний вихід на майдан. «Буде робота», — подумав Ріхтер, загальмовуючи машину. Встав вільно, байдужно, ніби його й не обходила та розгойдана людська тіснява.
— Пробачте, не ви будете головним конструктором Ріхтером?
Двоє молодиків, засунувши руки в кишені, перегородили йому дорогу.
Нащо їм потрібний Ріхтер? Може, це друзі? Хочуть попередити його, стати на поміч?..
— Я — Ріхтер.
— Дуже приємно, пане конструктор. Дуже приємно.
У одного з них сміхотливо засіпався рот. Ноги у кавалерійських чоботях так і виграють, наче під добрим конем. «Не вистачає коричневої форми і свастики на рукаві», — подумав Ріхтер, здогадавшись, з ким має справу.
— Чому ж саме приємно, якщо дозволите?
— А тому, що ми, представники німецької нації, хотіли б погомоніти з вами відверто, пане конструктор, — зарипів простудженим чи то пропитим голосом другий тип, вищий і солідніший, з довгастим обличчям. — Ми хочемо вас попередити, що ваша поведінка — негідна порядного німця. Ми не потерпимо, щоб всілякі агенти…
Ріхтер, не дослухавши його базіканини, мовчки пройшов далі. Тут воно й почалося. Тепер він буде відповідати за всі прикрості й збитки, яких зазнає компанія в разі непередбачених інцидентів. Здається, так пригрозив йому Вальтер Кірхенбом? Що ж, він готовий відповідати. За всі збитки і за всі прикрості. Та що б там не було, газ все ж таки прибув, вагони з цінним вантажем чекають на коліях, «Левіафан» будується. Єдиний порятунок зараз — викликати поліцію.
Де телефон? От чортовиння, всі апарати, ніби на злість, зіпсовані. Доведеться послати Віллі в найближчу поліцейську дільницю. Віллі, Віллі! Де він? Куди подівся хлопець? Напевно, злякався катавасії й заліз у машину. Ріхтер ходить по холодному приміщенню товарної станції, заглядає в диспетчерську. Може, тут йому допоможуть, порадять чимось?
Службовці, сірі, непомітні люди, наполошено зиркають на двері, на їхніх обличчях лежить печать страху й нерішучості. Ті парубчаки у високих чоботях, певно, добре залякали їх. Висушені, безбарвні обличчя ховаються за стосами паперів, на питання Ріхтера майже ніхто не відповідає.
На вулиці почувся фуркіт моторів, залунали автомобільні сирени. Ріхтер здогадався, що це газгольдери. Фуркіт моторів стих, натомість під вікнами залунали гучні крики, свист, гидотлива лайка.
Вбіг черговий по станції. На блідому обличчі густо ряснів піт, краватка з'їхала набік.
— Забирайте свої машини, хай їм біс! — закричав він на Ріхтера тоном людини, яку довели до відчаю. — Ще не вистачало, щоб ці пройдисвіти побили нам шибки.
— Заспокойтеся, шановний, — обрізав його Ріхтер. Рівний, стриманий голос його, підкреслена коректність трохи отямили чергового.
— Але ж це жахливо… Машини не можуть виїхати зі станції… Ви гляньте, гляньте, що там робиться! — Він вчепився в підвіконня. — Де поліція? Я питаю вас: що робить поліція?
— Вона захищає порядок, — стримано пожартував Ріхтер.
— Не розумію, чому ж вона не поспішає сюди? Чому немає жодного поліцая?
— Пробачте, — тамуючи хвилювання і намагаючись зібратися з думками, промовив підкреслено ввічливим тоном Ріхтер, — я ж вам сказав, що поліція оберігає порядок, а тут, на вашій станції, чиниться безпорядок. От стражі закону й не виявляють до нас інтересу.
— Ви можете жартувати… вам, мабуть, весело…
— Спокій і витримка — не завжди є ознакою веселості, шановний, — озвався Ріхтер і собі скоса зиркаючи у вікно. Юрба перед станційними ворітьми скаженіла. Розхристані, знахабнілі люди з кийками й каменюками буквально штурмували вхід на територію станції. Водії, очевидно, замкнули ворота і вирішили оборонятися перед несподіваною навалою.