— Сумні жарти. Дуже сумні. Від наглої смерті або ж грубого насильства мене врятував дивовижний випадок. Врятувала красуня з ватаги гангстерів. Їхня спільниця.
— Абсурд! Нічого не розумію.
— Я теж нічого не розумію, пане президент. Мені ясно тільки одне: «Асоціація білої раси» перейшла від погроз до діла. І в усій цій історії найбільше дивує участь вашого сина…
— Цс-с-с! — сіпнувся всім тілом старий. — Ходімте до мене. Ми стали в незручному місці.
Вони піднімаються вгору, назустріч задумливій мелодії. Старий Кірхенбом нервово потирає руки. Його очі никають навколо, ніби винюхують, чи ніхто не скрадається за ними.
— Ви певні, що бачили мою власну машину? — питає він.
— Я впізнав би її з такою ж певністю, як і рідну матір, царство їй небесне. — Ріхтер ставить ноги повільно, важко, долаючи раптовий приступ млісної нудоти. Килим на сходах спливає перед його очима кудись униз, тягне його за собою.
Кірхенбом, набравшись рішучості, повертає в протилежний від приймальної зали бік, підходить до свого кабінету. Пропускає Ріхтера поперед себе в затишну, кволо осяяну голубуватим світлом кімнатку. Крім двох низеньких крісел і невеличкого столика, тут немає ніяких меблів, голо, чисто, як у казенному приміщенні. На столику виблискує хромованими деталями динамік, розіпнув велике сіре око екран. Сівши в крісло, Кірхенбом рвучко нахиляється вперед, простягує руку до продовгуватої ебонітової пластинки. І безліччю важелів і кнопок, натискує одну з них.
— Алло, Шуберт! Я в малому кабінеті. Зайнятий. Нікого не пускати.
Обличчя Шуберта на екрані видає подив.
— А коли гості спитають, де ви?
— Скажете, екстрена розмова з заводом.
— Розумію, ексцеленціо.
Ріхтер, пересилюючи біль в голові, тамує в грудях їдкий смішок. О дивак! Як йому подобаються ці старомодні титули й вшанування! Ексцеленціо! Добродушний мільйонер полів би перенестися з своїм багатством в романтичні закутки середньовіччя, одягнути на себе корону якого-небудь курфюрста і, сівши на трон, володарювати над підлеглими іменем бога і гаманця.
Одначе посмішка Ріхтера не зачіпає пана президента. Надто глибоко засіла в ньому тривога, щоб він міг звертати увагу на зміну настрою молодого інженера. Ця тринога витіснила з нього і урочисту музику, і всі його кумедні ритуальні жести, вливши натомість в його маленькі, гострі очиці краплі настороженого страху.
— По-перше, я хочу запевнити вас, Ріхтере, — каже він притишеним голосом, невідривно дивлячись у гарне, повнувате обличчя інженера, — що мій син Густав весь вечір з гістьми і зараз знаходиться з ними у великому салоні. Так що всі ваші підозри… ваша переконаність у його причетності до замаху недоречні. По-друге, я хотів би застерегти нас проти однобокого захоплення певними політичними моментами. Хіба ви не знаєте, що урядові інстанції настроєні проти тісного спілкування з Москвою?
— Я спілкуюся не з Москвою, а з російськими інженерами, — вигукнув роздратовано Ріхтер. — Точнісінько як і з Ліверпульським ядерним інститутом, з лондонською фірмою «Хімікел корпорейшн» і ще з багатьма науковими й промисловими центрами. Ми робимо спільну справу… Міжнародне замовлення, пане президент…
— Я розумію, що міжнародне замовлення… — завагався Кірхенбом, — велика для нас честь… Але ви чомусь вперто віддаєте перевагу російським партнерам.
— Вони виконують левину долю робіт… Крім нас, звичайно. — Голос Ріхтера набув певності, в ньому почулася якась глибока внутрішня теплота. — Ви уявіть собі, пане президент, яка це чудова, яка це грандіозна річ: Захід і Схід одержали з рук великої міжнародної організації замовлення на будівництво найбільшого корабля сучасності. Ви пригадуєте, я заперечував проти назви, яку ви дали кораблю. Я не хотів, щоб корабель піднявся під хмари з іменем страховиська, морського біблійського велетня. Але тепер навіть в цій жахливій назві мені вчувається символічний благовіст. Потвора скорилась людині, гнівна душа її перевтілилася для добра й миру. В час, коли людство, нарешті, прокляло і викинуло з своїх арсеналів ядерну зброю, ваша фірма, пане президент, першою показала приклад тверезості і політичної стриманості…
— Не впізнаю вас, Ріхтер! — розреготався дідуган. — Ви, здається, не цікавилися політикою.
— Я думаю не про політику. Мене турбує мій власний дім. І доля фірми, яка будує корабель. — Ріхтер з підкресленою повагою нахилив перед Кірхенбомом голову. — Фірма, яка прийняла мій винахід, пане президент.
Він засоромився свого пафосу чи, може, вловив у погляді Кірхенбома холоднуваті іскорки. Старий не почував ні втіхи, ні захоплення від перспектив, які відкривала перед людством нова ера. Він просто сприймав її, погоджувався з нею, брав до відома, як звик це робити на біржі в часи фінансових скрут і економічних спадів.