Ріхтер звів плечима. Йому доводилося вести складну гру: не заперечуючи формально своєї причетності до паперів Браузе, він водночас хотів показати, що не володіє ніяким секретом і тому не може нікому передати його.
— Так, так, пане інженер, секрет доктора Браузе ваша власність, але ви… тобто ваш розум, ваша технічна ерудиція… належать нації, Німеччині. Ви — європеєць перш за все.
Ріхтер весело розсміявся. До чого ж примітивна аргументація!
— І все ж таки вас, панове, цікавить не моя європейська приналежність, а «флегматизований водень». Чи не так?
— Говорячи спрощено, так… Але…
— Не будемо вдаватися в дипломатичні тонкощі. Мета вашого приходу? Викладайте коротко й чітко! У мене обмежений час.
Штраусові ніби аж шкребнуло щось по серцю.
— Не варто було б говорити про час, — в голосі його почулися крижані нотки: —Судячи по тому, що ви не маєте наміру відкривати секрета доктора Браузе… І все ж таки пам'ятаючи, що у нас з вами, як у представників європейської, тобто нордичної, раси, є багато спільного, ми наважимося запропонувати вам одну дуже цікаву річ.
Коротке мовчання, задумливо зведені на переніссі кущуваті брови, важкі руки на білій скатертині. Ріхтер дивиться на ті руки, дуже уважно вивчає кожен нерв на них. Що ж буде далі? Позавчора бруківка, вірніше — асфальт біля аеропорту, зараз — задумливий погляд, делікатні слова…
— Діловий світ незадоволений поведінкою вашого шефа. Контракт з Всесвітнім Аеросиндикатом — річ ненадійна, примхлива, без жодних перспектив на майбутнє. Ви збудуєте два-три кораблі, і на цьому все скінчиться. Нових замовлень ніхто вам більше не дасть. Де їм узятися, коли синдикат не має надійної фінансової бази? Кірхенбом зазнає банкротства, завод припинить випуск кораблів, і перед вами, як перед винахідником і конструктором, — пустка. Що ви будете робити? До чого прикладете свій розум? Які нові винаходи, нові вдосконалення запалять ваше серце?
— Похмура картина! — відрізав незлобливо Ріхтер, все ще оглядаючи руки свого співрозмовника.
— Слухайте далі, пане інженер, — не збиваючись з тону, говорив Штраус. — Навіть в найкращому разі, коли фірма продовжуватиме будувати нові «Левіафани» і ці «Левіафани» вийдуть на міжконтинентальні траси, вам не уникнути поразки. Весь діловий світ — авіабудівні фірми, транспортні компанії, — всі підуть проти вас війною, всі проклянуть вас…
— Боже, боже, та що ж це справді буде! — удав нажаханого Ріхтер, хоч очі його так і яскріли хлопчачим сміхом. — Я не бачу виходу, панове.
— Вихід є.
— Підкажіть.
— Якщо говорити без жартів, пане інженер… — Штраус вперше за всю розмову надав своєму голосу владних, урочисто-піднесених ноток, — вам не завадило б серйозно подумати про зміну шефа.
— Ясніше!
— Вас запрошує до себе досить впливова особа. — Асберівець хотів ще щось сказати, але своєчасно стримався. — Не буду називати імені. Головне — ваша згода.
— Припустимо, я згоджуюся.
— Ніяких «припустимо»! Ми хочемо мати вашу певну відповідь. — Голос асберівця налився сталлю, очі затверділи. — Перед вами відкривається велике майбутнє: гроші, акції, влада…
Ріхтер нижче схилив голову, вдав, що слова Штрауса справили на нього глибоке враження. Навіть потер рукою чоло. Штраус, пильно озирнувши Ріхтерову постать, понизив голос:
— Ви не прогадаєте, пане інженер.
— Прошу вас, говоріть ясніше! — вигукнув з міною болісного нетерпіння Ріхтер.
— Гроші, звичайно, не головне… Я розумію, що така інтелектуально розвинена людина, як ви, пане інженер, мислить дещо іншими категоріями, ніж звичайні смертні. Мені просто хотілося б запевнити вас, що, спілкуючись з нами, ви одержите найширші можливості для свого ділового життя. Вісім заводів! Постійна забезпеченість збуту… — Голос Штрауса піднісся до патетичного звучання, він говорив з запальною переконливістю. — Індійський океан! Екзотика джунглів. Дешева робоча сила. І головне — ніяких соціальних проблем, ніяких сутичок з цими клятими профспілками…
Ріхтерові щось сяйнуло в голові. В гарячковій балаканині Штрауса він раптом упіймав заховану думку: ці люди мають намір створити свою воєнно-промислову фортецю, їм тільки бракує технічних наукових сил… Ніяких соціальних конфліктів! Он що! Десь в Африці, в пустелях, у безлюдді, в царстві білого терору, в лабетах «Білої зорі».
— Нащо ж вашому покровителеві стільки «Левіафанів»? — спитав він, не приховуючи іронії. — Чи не збирається він подорожувати на Марс?
— О, Марс!.. — скинув свою велику голову Штраус, і його рот викривився в зловтішну усмішку. — Ви майже влучили в ціль, пане конструктор. Марс — єдиний хазяїн всіх цінностей на німецькій землі, і тільки йому повинна належати наша доля. Звичайно, ви розумієте, що мене цікавить не Марс небесний, а Марс земний, так би мовити, в його ракетно-ядерній оболонці.