Густав, відвернувшись до вікна, тупо дивиться в холодну ніч. В його скам'янілому серці — теж морок, і пустка, і крапля болю. Невже це кінець?
ДЖЕНТЛЬМЕН ІЗ СТЕКОМ
Знову зіпсували настрій інженерові Ріхтеру оті нахабні типи в генеральських мундирах. Понаїжджало їх повнісінький двір, роззухвалилися так, що хоч кидай роботу і йди собі геть. Найогидніше було бачити, як вигинався біля них директор Кремпке. Водив, куди треба й де не треба, показував горішні площадки «Левіафана», трюмні відсіки, склади для пального.
Ріхтерові все видно з вікна конструкторського бюро. Не вийшов сам до гостей, відгородився від них нагальними справами, замкнувся за масивними дверима, ще й демонстративно почепив вивіску на чорному дерматині: «Термінова праця. Входити не вільно».
Втішно було лише знати, що десь тут, зовсім близько, за товстими дверима, в гомінливому передпокої сидить білява, зажурена, з вічною загадкою в очах Гельда Губмахер. Втішно було чути в собі незвичайну ніжність до дівчини, трепетну, невиразну, хвилюючу, відчуття жаданої близькості. Давно минули часи, коли він, Ріхтер, міг з фамільярною зверхністю, зовсім байдужно й просто, поляскати дівчину по спині, сипнути їй у вічі дотепом, навіть утнути якогось жарту. Тепер між ними лягло так багато незвичайного, загадкового, такими складними шляхами звела їх доля в тісних стінах заводу, що про колишні взаємини годі й думати.
Серце підказує йому: стережись, будь пильним, не покладайся на ті соромливо опущені очі! Добре, що тоді з Крейським не застав її вдома, що не відкрився їй до кінця. Думали розчулити дівчисько щирими словами! Чудні! Вона ж їхня, вона з ними і буде з ними до кінця. І все це скінчиться колись набагато серйозніше, ніж ти гадаєш.
А втім, може, й не скінчиться, може, й не буде кінця. Бо чому ж так соромливо вкривається кругленьке личко рум'янцем? Чому пхає дівчина собі в голову, в гарну, чудову голівку безліч цифр, знаків, геометричних формул?
Чому приходить вона до його столу з товстенним зошитом, по-учнівськи простеньким, сірим зошитом, винувато просить пояснити їй загадкові дивацтва великого корабля? На шпигунку не схожа. Шпигують інакше, прихованіше, підступніше, не з таким болем у закушених, рожево-ніжних губах.
Інженер Ріхтер сідає до столу, схиляється над кресленням. А думка його рветься за стіну, за двері. Туди, де біляве волосся схилилося над маленьким столом, де бліда, аж прозора рука вправно порається біля телефонних апаратів.
За вікнами гуркоче, чахкає завод. Прокинувся після короткого летаргічного сну, і наче йому сил наддало. Вже привезли електрообладнання, підвезли перші реакторні установки. Люди радіють, збираються групами, жваво обговорюють новини. Хто б міг подумати? То зовсім гинули, а тут на тобі — все ніби в казці. Істинно казка! Невидимий чаклун так чародійствує в ній. Його воля творить диво. Неспроста це, неспроста!
Крейський повів з Ріхтером відверту розмову. Хіба ж не видно руку політичних інтриганів? Хіба ж не ясно, що все це стара пісня, крутійство, шантаж і що декому дуже кортить штовхнути їх у найчорніше багно, на стару стежку воєнних злочинів?
Раптом стук у двері, обережний, зовсім несміливий. Відімкнути? Чи, може, хай Гельда витлумачить непроханому нахабі, що вхід до кабінету невільний? Знову стук, настирливіший, гучніший. І враз ніби відлунюється на ті звуки в серці Ріхтера. Враз ноги його стають млісно слабими і зрадливо непевними. А що, як це…
Далі говорити зайве. Одним стрибком Ріхтер підбігає до дверей, відмикає їх. Так і є — вона. З-під світлої каски волосся на нього зорять неймовірно поширені, чисті й віддані очі Гельди. Прекрасніших очей він не бачив у своєму житті: вологі, іскристі, обгорнені тріпотливим мереживом він, очі самої душі, самого кохання дивляться на нього немов з мистецького портрета. Правда, вона прийшла, мабуть, у якійсь діловій справі. І очі її намагаються бути строгими й холодними. Але з того нічого не виходить.
— Ось… прошу, пане інженер… — І подає йому на підпис великий аркуш паперу. — Треба підписати… Приходив інженер Траубе з третього відділу… питав вас…
Ага, інженер Траубе. Тільки чому ж такий великий, такий надмірний клопіт про якогось інженера Траубе і чому саме зараз, в ці хвилини цілковитого самозречення інженера Ріхтера? Чому очі в пухнастих віях так болісно-ніжно, так турботливо оббігають високу, завішену схемами й всілякими таблицями кімнату головного конструктора? Що вони хочуть сказати, ті очі?
Ріхтер дивиться на Гельду і мовчить. Бере в неї з рук папір і мовчить. Щільно прикриває за нею двері і знову ж таки — ані пари з вуст.