— Що ж мені робити? — благально глянула Гельда, щиро повіривши цій людині. — І хто ви… хто ви такий?
— Я ніхто. Принаймні для вас, пані Гельдо. — Бавлячись стеком, він задумливо дивиться поперед себе. — Я той, хто все життя стежить за людськими долями і за примхами фортуни. Далекий від альтруїзму. Так, так, повірте, що далекий. Не думаю про ваше щастя і взагалі не думаю ні про кого, крім себе. Але ситуація зводить нас на одній стежці, і мій розум може бути, вам корисним.
Гельді легшає на душі, вона вже повірила незнайомцю, нона вже готова тиснути йому руку, дякувати йому щиро. Вона готова робити все, що він скаже, підкорятися кожному його слову.
— Я піду звідси… гаразд… Хай бог віднагородить кас…
Але елегантний чоловік, прискаливши одне око, машинально б'є себе стеком по блискучому, лакованому черевику. З-під капелюха на Гельду блискає густа сивина.
— Ні, бог тут ні до чого. — Сивина яскраво біліє перед Гельдиними очима, стек завзято тарабанить по черевику. — Крім бога, є інтереси держави і… деяких приватних осіб. — Він змовкає, довго, довго дивиться Гельді в очі і нарешті притишеним тоном вимовляє: — Перед тим як піти в ніщо, ви повинні відкрити мені таємницю. Ви по винні чесно й відверто сказати мені все, що знаєте про свою організацію. Я — не поліцай і не червоний, я не прихильник політичних доктрин. — 'Він ніби завагався. = Що ж, знайте, я просто детектив. — І, помітивши на обличчі Гельди спалах переляку і подиву, швидко кладе їй на плече руку в коричневій рукавичці. — Не жахайтесь! Я приватний детектив і мушу знати все, що стосується ордену АСБР.
Він хоче ще щось сказати, ще чимось переконати Гельду, але вона раптом хапає його за руку і тягне кудись.
— Ходімте. Ви знатимете все. Ви знатимете більше, ніж я сказала б в поліційному управлінні.
НЕ ОБОРОНЯТИСЯ, А НАСТУПАТИ!
Вальтер Кірхенбом, президент славнозвісної авіабудівної компанії «Зюддойче люфтферайнігунг», сповнений важких, невідступних думок, сидить у своїй маленькій кімнатці і вперто натискує на кнопки. Апарати не діють, відмовляються впливати на збуджену нервову систему пана президента.
Власне, апарати, якщо добре розібратися в їхній конструкції, лишилися тими, що й були. Широкий світловий екран випромінює одноманітні, ритмічні хвилі, маленький динамік так само вперто й монотонно кидає в простір кабінету свої імпульси-подразники, голубувате сяйво схованих під стелею ламп лагідно заливає велику лисину.
І все ж таки… все ж таки щось не клеїться в нервові системі Вальтера Кірхенбома. Відпочинку немає. Сон так і не йде. Все сплуталося в голові, все скаламутилось, стрибає, сіпається, мов на екрані зіпсованого кінопроектора.
Дзеленчить відеотелефон. На екрані з'являється довгасте обличчя Шуберта.
— До вас приїхав директор Кремпке.
— Негайно пустити!
Кремпке вкочується червоним масним клубком. Від дверей осяває пана президента відданими очима. Він просить вибачення за недоречний приїзд, але справа здається йому терміновою, і зволікання може зашкодити компанії.
— Говоріть, що там! — невдоволено кривиться Кірхенбом.
Директор поштиво, обережно присідає на краєчку стільця. Підібравши під себе товсті, округлі, як у жінки, ноги, кладе на коліна широкі, в густому ластовинні руки, ще більше згинається перед шефом.
Він прийшов доповісти панові президенту про загальну ситуацію на будівництві «Левіафана».
Загалом все начебто добре. Навіть більше того, він, директор Кремпке, міг би порадувати ексцеленсіо останніми новинами. Всі дванадцять реакторів доставлені в розпорядження заводу, почалося їхнє монтування. Настрій піднесений. «Левіафан», як то мовиться, майже на крилах.
Але…
Тут Кремпке виймає з своєї течки кілька газет, ривком розгортає одну з них. Очі його стають ущипливо-глузливими.
— Можете помилуватися, яких вершин досягають наші червоні «друзі».
Кірхенбомові дуже не до вподоби така зухвалькувата поведінка директора.
— Що ж там накоїли росіяни? — говорить він стримано.
Кремпке читає заголовки:
— «Виклик людству. Росіяни вриваються в Арктику», «Спиніть руку червоних атомщиків!» Невже ви досі не знаєте про це?