— Але АСБР теж не марнує часу, — вкинув обережно Ріхтер!
— Гірше те, що не марнує часу й наш шеф. Мені здається, він готує якусь капость. Тобі ж видніше. Крутишся біля нього… Ну, ну, не ображайся! Я по щирості… Ходять чутки, що Кірхенбом мріє позбутися росіян, і якби йому свій «флегматизованйй водень», то пішов би навіть на розрив з Москвою.
— Гірка істина, Бруно, — підтвердив його припущення Ріхтер. — Треба бути до всього готовим.
Крейський задумався. Треба бути готовим, це вірно. Власне, він давно готовий до найкрутіших поворотів долі. Тиша й спокій ніколи не обманювали його. І добре, що тепер з ним одною дорогою йде його вірний друг — інженер Ріхтер.
— Так, я йду з тобою, — говорить тихо й трохи урочисто Ріхтер, очі його вже дивляться не на блискучий тулуб корабля, а кудись у захмарне, низьке небо. Перед ним немов знову постають картини страхітливого замаху на Подестру.
Небо здається йому чорним і глухим. І в грудях холодно бринить струна рішучості. Немов пробудившись з гіпнотичного сну, він опинився в царстві суворої дійсності.
Друзі піднялися ліфтом на верхній майданчик. Перед ними застиглою лавою сіріло місто. Висота була запаморочлива. Здавалося, вони вже в підхмарній високості, пливуть у далечінь, долають глобальні простори планети.
Ріхтер поторсав металеві поручні.
— Інколи не віриться, що це створено руками людини.
— Не будь скромним! Створено твоєю головою.
— Ні, Бруно, я тільки краплинка в океані людських зусиль, що підвели «Левіафана» з колиски мрій до похмурого неба.
Крейський і собі вдоволено поторсав поручні.
— Велетень! Найбільший корабель усіх часів і всіх епох! — В його словах не було патетики. Він говорив діловим тоном, ніби підсумовував пророблену роботу. — Раніше конструктори боялися великих розмірів. Але наш корабель доводить цілковиту безпідставність цих побоювань. Повітряний простір — необмежений. Повітряні траси — теж безмежні. Розмір практично не має значення для повітряного судна, аби тільки цей розмір давав значний приріст потужності й підйомної сили.
— Ти, Бруно, наче хочеш заднім числом виправдати свої зусилля, — посміхнувся Ріхтер.
— Ні, просто оце зараз, дивлячись на нашого красеня, особливо чітко уявив собі його колосальні переваги, його, так би мовити, революційну суть.
— Ну, звичайно, без революції товариш Крейський ніяк не може обійтися. — Ріхтер мружить очі, на обличчя йому лягає хитрувата посмішка. — «Левіафан» відкриває нову еру революційних перетворень! «Левіафан» — новий крок у майбутнє!
— Я люблю великі слова, Пауль. Вони чимось імпонують моїм мріям про великі справи.
— Ну, хіба що, хіба що! — Ріхтер узяв свого товариша за лікоть, підвів до ліфта. Вони спустилися вниз.
Двоє молодих робітників у кашкетах з довгими козирками пройшли повз інженерів, несучи на плечах важкий синій балон з химерно заплутаною сіткою гумових трубок. Один з них раптом стрівся очима з Ріхтером, весело підморгнув йому і кинув тоненьким, хлопчачим тенорком:
— Несемо ракети середнього радіуса дії, пане інженер!
Товариш щось пробуркотів, і вони прискорили крок.
Слова ті були кинуті недаремно, і недаремно від них вкрилося хмарою Ріхтерові чоло. Молоді, доброзичливі, сповнені завзяття парубчаки ніби хотіли передражнити військових жевжиків, які останніми днями все частіше навідувалися на завод. Одного разу суворий на вигляд полковник навіть звелів Ріхтерові показати йому всю документацію корабля, всі креслення й розрахунки, і, коли Ріхтер категорично відмовився, полковник пригрозив суворими санкціями. «Армія цікавиться вашим винаходом, пане інженер, — сказав офіцер, поблискуючи на Ріхтера старомодним моноклем, — і ви повинні б пишатися з цього, а не бундючитись переді мною!» Ріхтерові залишилося тільки послатися на певні службові приписи і скромно, хоч і досить настійно, витлумачити, що «Левіафан» не має ні найменшого відношення до військового відомства і на нього не розповсюджуються військові статути.
Одного разу Ріхтерові довелося встряти в суперечку з плечистим генералом, що з'явився на завод у супроводі цілого ескорту помічників і експертів. Широким кроком самовпевненої людини, яка звикла зустрічати скрізь тільки покору, генерал наблизився до Ріхтера, недбало підкинув руку до кашкета.
— У мене до вас одне питання, пане конструктор, — сказав тоном милостивої доброзичливості.