— Пробачте, Густі, що за дивне слово — «адеемівці»? — піднімає здивовано тоненькі смужки брів Доуелл. — Не чув такого! За час моєї азіатської мандрівки у вас з’явилося стільки нового, що голову згубиш!
— О милий мій Доуелл, ви багато чого не чули! — патетично промовляє Густав. — «Акція Друзів миру» — так вони себе нарекли. Фактично комуністична організація, дуже впливова і дуже енергійна. І уряд безсилий з нею боротися, оскільки до неї прилучаються навіть окремі представники ділового світу. Ось і папа… — презирливий погляд у бік старого президента, — хотів оголосити про свою приналежність до неї. Я ледве відрадив! Які там друзі миру! Друзі Москви, червоні поплічники й демагоги. Сьогодні вони вимагають скорочення масових армій, а завтра поставлять питання про ліквідацію приватного капіталу.
— Ти перебільшуєш, Густі, — нервово відмахується старий президент.
— Ніскільки, папа! Можу тобі доповісти, що на твоєму власному заводі серед конструкторів «Левіафана» затесався член їхнього керівного комітету, червоний агітатор і лазутчик.
— Ти це про Крейського?
— Про нього, папа!.
— Але ж це блискучий, талановитий інженер, права рука Пауля Ріхтера, — ніби виправдується Вальтер Кірхенбом. — Він розробив кращу схему терморегуляції газу… Зрештою, мене не цікавлять його політичні погляди…
— Он воно що! — з гнівом вигукує Густав, і його кругле лице стає аж чорним. — Тебе не цікавлять його політичні погляди. А чи знаєш ти, що твій талановитий інженер Крейський сказав своїм дружкам? Він сказав їм, що «Левіафан» — передвістя нової ери для Німеччини, торжество справедливості, що ООН не тільки дала нам вигідне замовлення, а й допомогла звільнитися від шовіністичного дурману. Ці миролюбці готові вчепитися за будь-який привід, розтоптати гідність своєї країни та дати свободу своїм інстинктивним соціальним почуттям. Я знаю всіх їх по імені: Крейський, Зіберт, Кірхмайєр, Хаазе… Це тільки активісти, проводирі, так би мовити, лідери, за якими вже йдуть сотні, тисячі фанатиків і анархістів.
Старому Кірхенбомові стає недобре, на чолі в нього рясніє піт, руки дрібно трусяться. Що робити? Хай Патрік порадить, як відповісти цьому крикунові?
І Патрік Доуелл, вірний поплічник старого мільйонера, ніби вгадавши сум'яття Кірхенбома, встряє в розмову:
— Що ж ви пропонуєте, Густі? Порвати контракт з ООН?
— Негайно!
— Але ж це завдасть фірмі непоправних втрат, викличе бурю в країні. Можуть бути міжнародні ускладнення.
— Ніяких ускладнень, ніяких втрат.
— Ви певні, дорогий мій Густі?
— Абсолютно. — Рішучість вливається в груди Густава. — Фірма не зазнає втрат. Наша організація пропонує продати корабель… — мить вагання, сумніву, — армійському командуванню.
Кірхенбом сіпнувся всім своїм жилавим тілом, зблід.
Продати «Левіафан» армії? Тобто відверто стати на бік правих екстремістів, взяти на себе відповідальність за неминучий крах?..
— Неймовірно! — Кірхенбом поволі набуває певності. Голос його бринить глузливістю. — Нащо армійському командуванню «Левіафан»?
— Для важливих цілей, — обережно промовляє Густав.
— Конкретніше?
— Німеччина обезсилена, зганьблена. Нам потрібна стратегічна зброя, зброя перемоги й честі. Крім того, найближчим часом ми подамо допомогу Африці. «Біла зоря» чекає дружньої руки. Коли проб'є наша година, ми пошлемо на чорний континент… — Густав раптом запнувся, на його обличчя лягла тінь загадкового усміху.
— Що ви пошлете в Африку? — вловив його на слові Патрік Доуелл.
— Вибачте, але… це державна таємниця. Не маю права розголошувати…
Старий Кірхенбом сумно хитає головою. Ось яку халепу готує його любий Густі, дорогий синок, заради якого він уже кинув на вітер сотні тисяч марок. Хоче вплутати батька в нову політичну інтрижку, хоче зв'язати його з своїми африканськими авантюрами.