Вона, не вірячи, слухала його з якоюсь байдужою порожнечею в серці… І враз згадала, як кілька днів тому Штраус, зустрівши її в барі, подарував кофтину. «Це вам вдячність, презент ордену», — сказав поблажливим тоном. «За що?» —«За невелику послугу, яку ви зробили нашому рухові. Пригадуєте лист? Дурний, непотрібний клаптик паперу. Але він дещо прислужився нам. І магістр просив, щоб я подякував вам за нього».
Зараз вона думала про свій вчинок з болючим каяттям, але не мала сил ні зізнатися в усьому перед Ріхтером, ні забути про лист. «Той лист прислужився їм, значить, він приніс лихо Паулю, мені. А я сподівалася, вірила…»
— Мабуть, час повертатися додому, — зітхнула вона, вивільняючись з Ріхтерових обіймів.
І швидко пішла до машини.
Він бачив, як вона кілька разів вступила в калюжу, як відкрила дверцята і, зовсім в'яла, ніби переборюючи в собі недуг, опустилася на сидіння.
Ріхтер сів у машину, подумав: «Де ж наш дім? Чи є він взагалі на цій землі?» Мовчки нахилився до керма, завів мотор і повільно рушив до міста.
ДОУЕЛЛ ВИКОНАВ СВОЮ МІСІЮ
Кірхенбом устав з крісла, пройшов кілька разів по кімнаті, розім'яв затерплі суглоби. Сірий екран відіотелефону тупо п'ялив на нього своє око.
Кірхенбом натиснув на кнопку. Екран замигтів, заіскрився, з'явилося догідливе обличчя чергового секретаря.
— Новини?
— Ніяких, пане президент.
Сухий палець знову ліг на кнопку. Прикриті жовтими, повіками очі безвільно заплющились. І раптом з екрана донісся голос:
— Перепрошуюсь, ексцеленсіо! Я зовсім забув… Перед кінцем робочого дня дзвонили з контори Доуелла.
Старий насторожився. Це, здається, те, що йому треба., Приватний детектив Доуелл неспроста нагадав про себе. Кірхенбом з цікавістю подається всім тілом уперед.
— І що ж повідомили наші шерлоки-холмси?
— Сам шеф фірми просив у вас аудієнції, ексцеленсіо.
— Подзвоніть йому, що я буду вільний о другій.
Голова на екрані слухняно схиляється. Екран гасне.
Синій півморок огортає кімнату. Кірхенбом відкидається на спинку крісла, хоче поринути в сон, забутися. Але морок не приносить втіхи.
Ні, не відпочинку треба зараз старому Кірхенбомові. Хай спочивають молодші, ті, перед якими простелилася довга дорога життя, йому ж залишилась куценька стежина. Куценька, й нерівна, і нелегка. Того й дивись — спіткнеться десь на останніх кроках. Збанкрутіє, піддасться своїм могутнім конкурентам, і полетить шкереберть усе роками надбане, настягуване, зліплене для великого процвітання й слави дому Кірхенбомів.
Канцлер не прийняв його пропозиції. Лисиця, нікчемний старий блазень, опудало на канцлерському кріслі. Навіть він не захотів вислухати свого давнього приятеля. Інтереси Німеччини над усе! Он куди загнув!.. Знаємо ми ті інтереси, знаємо, про кого ви піклуєтесь, пане канцлер! За вашою спиною — авіаційні, залізничні, морські компанії, ви продали свою душу Коплінгу, Фрідеману, Пфердхагелю, ви боїтесь, шановний владико, що з банкрутством їхніх фірм полетять у повітря й ваші пакети акцій!
Ні, ця хитра гра не введе в оману старого Кірхенбома.
Якщо йому не дадуть можливості створити свою власну пан-європейську компанію повітроплавання, він піде своїм шляхом. Ненависть до червоних не позбавить його розуму, не засліпить його гострих, проникливих очей. Головне — міцно стояти на ногах, знати, ситуацію і розуміти наміри своїх ворогів. В цьому йому допоможе Доуелл, всемогутній Патрік Доуелл, король детективів, всюдисуще вухо й око справедливості.
Вже п'ятий день Доуелл стежить за діями підпільної організації АСБР, винюхує її зв'язки, докопується до головних напрямків її політики. Асберівці знахабніли вкрай. На Кірхенбома піднімають руку! Проти його капіталів, проти багатства його роду плетуть інтриги! Кірхенбомові потрібні викривальні факти, і тоді він поставить край цій грі. Тоді він виступить у всеозброєнні, нищівно, жорстоко проти зарозумілих авантюристів.
Цим пройдисвітам хочеться війни, крові і розору для німецької землі. Чи ж такий дурень Вальтер Кірхенбом, щоб піддатися на галасливу демагогію крикунів у личині «нібелунгів»! Досить з нього загублених восьмисот мільйонів марок, досить з нього перекреслених замовлень на ракети, винищувачі, радари, на весь той мотлох, яким тепер набивають ливарні Руру. «Нібелунгам» мариться новий похід на Схід. І Вальтер Кірхенбом повинен взяти на себе найважчий хрест. Чого ради? Припустимо, він ненавидить комуністів, ніколи не простить їм загибелі свого брата. Але чому він повинен ризикувати своїми грішми, заводами, своїм життям? Краще ділове співробітництво з самим дияволом, ніж загибель у ядерному пеклі. Диявола можна тримати в руках, ядерне пекло не принесе нікому пощади.