— Ми сіли не на ту лінію. Мені довелося раз по раз уставати й дивитись на оту ідіотську схему над головою.
Еклі став наді мною і заступив світло.
— Слухай, — кажу, — через тебе я вже вдвадцяте читаю те саме речення.
Хтось інший зрозумів би, чорт бери, цей натяк. Тільки не Еклі.
— Чуєш, а тобі не доведеться платити? — питає він.
— Не знаю, — кажу. — Та мені начхати. Слухай, малий, може б, ти сів, га? А то ні бісового батька не видно.
Еклі не любив, коли я називаю його «малим». Він щоразу відповідав, що сам я, мовляв, малий шпанюк — мені ж бо тільки шістнадцять, а йому — вже цілих вісімнадцять! На вього просто сказ находив, коли я називав його «малим».
Стовбичить — хоч би що. Це на нього схоже: кроку не ступить убік, коли його попросять зійти зі світла. Потім він, звичайно, відійде, але щоб одразу — нізащо.
— Що це ти в біса читаєш? — питає.
— Не бачиш? Книжку.
Еклі відгорнув обкладинку, прочитав назву.
— Щось путнє? — допитується.
— Ага. Особливо речення, на якому я оце застряг. — Коли я в гуморі, мені теж пальця в рота не клади. Правда, до Еклі це не дійшло. Він знову почав никати по кімнаті, перемацуючи мої та Стредлейтерові речі. Кінець кінцем я кинув книжку на підлогу. З таким фруктом, як Еклі, не багато начитаєш. Не дасть.
Я розсівся в кріслі і став мовчки стежити за Еклі, що почував себе тут, каналія, як удома. Від поїздки до Нью-Йорка я досить-таки зморився, і мене взяли позіхи. Потім мені скортіло трохи поклеїти дурня. Люблю часом поклеїти дурня — просто так, з нудьги. Я повернув мисливську шапку козирком наперед і натяг її на самі вуха. Сиджу і ніякісінького дідька, звісно, не бачу.
— Ой, здається, сліпну! — кажу таким хрипким-хрипким голосом. — Матусю рідна, в очах темніє!
— Псих! — кидає Еклі. — Їй-богу, псих!
— Матусю рідна, дай мені руку! Чом ти не даєш мені руки?
— Ради бога, не корч із себе!
Не встаючи з крісла, я, мов сліпий, почав мацати руками довкола. Мацаю та примовляю:
— Матусю рідна, чом же ти не даєш мені руки?
Звичайно, то я тільки придурювався. Іноді це мене тішить. А крім того, я знав, що Еклі, каналія, лютує, як чорт. Я з ним узагалі робився просто садистом. Дуже часто я при ньому відчував, що в мені прокидається справжній садист. Та кінець кінцем я кинув клеїти дурня, знов повернув шапку задом наперед і замовк.
— Це чиє? — спитав Еклі, тримаючи в руках Стредлейтерів наколінник.
От типчик, нічого не промине! Що побачить, те й згребе в руки — пояс від штанів, що завгодно. Я відповів, що наколінник Стредлейтерів. Еклі відразу жбурнув ним на ліжко Стредлейтера. Взяв на тумбочці, а кинув на ліжко, зумисне.
Потім знов усівся на бильце Стредлейтерового крісла. Ніколи не сяде по-людському. Неодмінно на бильце.
— Де ти доп’яв оцю ідіотську шапку? — питає.
— У Нью-Йорку.
— Скільки дав?
— Зелененьку.
— Обібрали тебе. — Він заходився чистити сірником під своїми паршивими нігтями. Еклі завжди тільки те й робив, Що чистив під нігтями. Цирк! Зуби запліснявілі, на вуха гидко глянути, а під нігтями шкребе щохвилини. Видно, думає, що цього досить, аби мати пристойний вигляд. Чистить він, отож, під нігтями, а сам не зводить баньок а моєї шапки. — Вдома в таких шапках ми ходимо полювати на козуль, щоб ти знав, — каже. — Це шапка мисливська.
— Дідька лисого! — Я скинув шапку й покрутив її в руках. Потім примружив одне око, так ніби взяв шапку на мушку. — В ній полюють на людей, — кажу. — Я сам полюю в цій шапці на людей.
— Твої вдома вже знають, що ти вилетів зі школи?
— Ні.
— А де ж це в біса швендяє Стредлейтер?
— На футболі. Рандеву там у нього, — промовив я, позіхаючи. Позіхав я всю дорогу. Воно й не дивно — адже в кімнаті було жарко, мов у пеклі, й мене хилило на сон. У тій Пенсі взагалі можна було або закоцюбнути від холоду, або спектися на смерть.
— Великий чоловік твій Стредлейтер, — сказав Еклі. — Чуєш, дай мені на хвильку ножиці, га? Вони в тебе під рукою?
— Ні. Я їх уже спакував. Вони в шафі, аж нагорі.
— Дістань на хвильку, га? — просить Еклі. — У мене задерся ніготь, треба відрізати.
Йому начхати — спакував ти речі чи не спакував, у шафі вони чи ще десь. І все ж таки ножиці я йому дав. Поки діставав, мене трохи не вбило. Тільки-но я відчинив шафу, коли це на кумпол мені гуп! — Стредлейтерова тенісна ракетка, та ще й у дерев’яній коробці. Так гахнуло, що свічки в очах засвітили. Еклі зо сміху теж мало не гигнув. Голос у нього такий тоненький, писклявий. Я знімаю з шафи валізу й шукаю йому оті падлючі ножиці, добра б їм не було, а він регоче. Що-що, а посміятися Еклі любив. Хай вам цеглина летить на голову абощо — Еклі регоче, аж падає.