— Тобто за дві тисячі років вони зрозуміли, що необхідно дозволити Христові бути частиною Церкви, — сказала я дещо з іронією.
— Можеш жартувати, але це саме так. Я почав учитися в одного з очільників монастиря. Він навчав мене необхідності прийняти вогонь Одкровення, прийняти Святого Духа.
Моє серце розкривалося в міру того, як я слухала його слова. Пресвята Діва й далі всміхалася, а обличчя дитяти Ісуса світилося радістю. Я теж колись повірила в це, — але час, мій вік та відчуття себе людиною логічною і практичною врешті-решт віддалили мене від релігії. Я подумала, що дуже хотіла б повернути ту дитячу віру, яка супроводжувала мене стільки літ, віру в ангелів і чудеса. Та було неможливо відновити її тільки зусиллям волі.
— Настоятель казав: варто мені повірити, що я знаю, — то я таки й справді знатиму, — вів він далі. — Я почав розмовляти сам із собою, коли залишався у своїй келії. Молився, щоб Святий Дух об’явився мені й навчив усього, що мені потрібно було знати. Незабаром я почав відкривати, що в міру того, як я розмовляв на самоті, якийсь мудріший голос казав мені значущі речі.
— Це трапляється і зі мною, — перервала я його. Він зачекав, аби я продовжила. Але я не могла сказати більше нічого.
— Я слухаю, — сказав він.
Та мені наче заціпило. Він промовляв такі гарні речі, а я не могла висловитися подібними словами.
— Інша хоче повернутися, — сказав він, неначе відгадавши мої думки. — Інша боїться бовкнути дурницю.
— Так, — відказала я, щосили намагаючись подолати страх. Раз у раз, коли я розмовляю з кимось чи захоплююсь якоюсь справою, я раптом починаю казати речі, про які ніколи раніше не думала. Здається, ніби відтворюю свідомість не свою, а таку, яка розуміється на житті набагато краще, ніж я. Проте це трапляється зрідка. Переважно в будь-якій розмові я волію слухати. Мені здається, що я навчаюся чогось нового, хоча завжди врешті все забуваю.
— Ми є найбільшою несподіванкою для самих себе, — сказав він. — Віра завбільшки навіть із гірчичне зернятко дала б нам силу зрушити з місця ці гори. Саме це я вивчив. І тепер дивуюся, коли з повагою чую власні слова. Апостоли були рибалками, неписьменними, неуками. Та вони прийняли вогонь, що зійшов із небес. У них не було сорому за власне невігластво: у них була віра у Святого Духа. Цей дар — для того, хто захоче його прийняти. Достатньо тільки увірувати і не боятися робити деякі помилки.
Переді мною всміхалася Діва Марія. Вона мала всі причини, щоби плакати, — однак вона всміхалася.
— Продовжуй розповідати те, що почав, — сказала я.
— У цьому й річ, — відповів він. — Прийняти дар. А тоді дар і проявиться.
— Так воно не буває.
— Ти мене не розумієш?
— Розумію. Але я — така, як інші: я боюсь. Гадаю, що так воно може бути з тобою, із сусідом, але ніколи зі мною.
— Одного дня це зміниться. Коли ти зрозумієш, що ми є такі, як це дитя, що ось тут, перед нами — дивиться на нас.
— Але до того усі ми вважатимемо, що до світла наближаємося, та не можемо запалити наше власне полум’я.
Він нічого не відповів на це.
— Ти не закінчив історію про семінарію, — сказала я перегодом.
— Я й далі в семінарії.
І перш ніж я встигла зреагувати, він підвівся й попрямував у центральну частину церкви.
Я не поворухнулась. Голова мені йшла обертом, я просто не розуміла, що відбувається. У семінарії!
Краще не думати про це. Греблю прорвало, кохання заливало мою душу, і я вже не могла контролювати його. Залишався ще один вихід: Інша — та, що черства, бо слабка, що холодна, бо боїться, — та я вже не хотіла мати її поряд. Вже не могла бачити життя її очима.
Якийсь звук перервав мої роздуми — звук гострий, протяжний, ніби лунала величезна флейта. Серце моє підстрибнуло.
Знову звук. Потім ще один. Я оглянулась: позаду були дерев’яні сходи, що вели на абияк збитий поміст, який був чужорідним у гармонії крижаної кам’яної краси. На тому помості було видно старовинний орган.
І він був там. Я не могла розгледіти його обличчя, бо воно тонуло в пітьмі, але знала, що він — там.
Я підвелася, але він зупинив мене.
— Пілар! — сказав він голосом, повним хвилювання. — Залишайся там.
Я послухалась.
— Нехай Велика Мати надихне мене, — промовив він далі. — Нехай ця музика буде моєю сьогоднішньою молитвою.
І він заграв «Аве Марія». Була, мабуть, шоста вечора, пора читання «Ангела Господнього»[17], час, коли зустрічаються світло й темрява. Звучання органа лунало в порожній церкві, проникало в каміння й образи святих, просякнуті людськими історіями та вірою. Я заплющила очі й дозволила музиці проникнути й у мене, обмити мою душу від страхів та провин, стати постійним нагадуванням про те, що я — краща, ніж думаю про себе, сильніша, ніж гадаю.
Я відчула величезне бажання помолитися, і таке трапилося зі мною вперше, відколи я віддалилася від шляху віри. Хоч я сиділа на лаві, моя душа вклякнула до ніг Цариці Небесної навпроти мене, тої жінки, що промовила
так
коли могла б сказати й «ні», і ангел шукав би іншої, і жодного гріха не було би в очах Господа, адже Богові відома слабкість Його чад. Але вона сказала
нехай буде воля Твоя
навіть коли відчула, що зі словами ангела одержує й увесь біль, усе страждання своєї долі; й очі її серця могли прозріти вихід із дому її любленого сина та людей, що слідували за Ним, а потім зрікалися Його,
нехай буде воля Твоя
навіть коли у найбільш священну для кожної жінки мить їй, поміж худоби у хліву, довелося народити, бо так було провіщено в Писанні,
нехай буде воля Твоя
навіть коли, згорьована, шукала по вулицях хлопчика свого й знайшла Його в храмі. А Він попрохав її, аби не перешкоджала Йому, адже Він повинен був сповнити інші обов’язки й виконати інші настанови,
нехай буде воля Твоя
навіть знаючи, що відтоді шукатиме Його до кінця днів Його, і в серці її стримітиме кинджал, і щохвилини вона боятиметься за Його життя, бо знатиме, що Його переслідують і загрожують Йому,
нехай буде воля Твоя
навіть коли, знайшовши Його у юрмі, не буде в спромозі наблизитися до Нього,
нехай буде воля Твоя
навіть коли попросить когось передати Йому, що вона там, син накаже відповісти, що «Ось моя мати і брати мої!»,
нехай буде воля Твоя
навіть коли насамкінець усі втечуть, і тільки вона, інша жінка та один із учнів залишаться біля підніжжя хреста, терплячи насмішки недругів та боягузтво друзів,
нехай буде воля Твоя.
Нехай буде воля Твоя, Господи. Бо Тобі відома слабкість сердець дітей Твоїх, і Ти накладаєш на кожного той тягар, що він може нести. Зрозумій же моє кохання, — адже воно — єдина річ, що є насправді моєю, єдина річ, яку я зможу понести у нове життя. Зроби так, щоб воно збереглося сміливим і чистим, здатним жити й далі, попри безодні й пастки світу.
Орган затих, а сонце сховалося за гори, — ніби обома керувала та сама Рука. Його молитва була почута, музика стала його молінням. Я розплющила очі й побачила, що вся церква занурилась у темряву — за винятком самотньої свічки, що осявала образ Діви.
Я знову почула його кроки, він вертався туди, де перебувала я. Сяйво цієї єдиної свічки висвітило мої сльози й мою усмішку, яка, хоч і не була такою прекрасною, як у Діви, показувала, що серце моє живе.
Він споглядав мене, а я споглядала його. Моя рука пошукала його руку й знайшла її. Я відчула, що тепер уже його серце стукотить швидко-швидко, — я майже могла почути його, бо ми знову завмерли в мовчанні.
17
Католицька молитва, що прославляє Благовіщення Діви Марії; у православній традиції відповідає молитві «Богородице Діво, радуйся».