На цьому й намагалася зосередитись. Бо не хотіла думати про дім — про речі, підвішені між небом і землею в очікуванні, доки доля поворухне рукою.
Він підізвав мене й відрекомендував кільком людям. Вони спитали, де ми зупинилися, й коли він назвав Сен-Савен, хтось сказав, що там похований один святий відлюдник. Нам розповіли, що саме він відкрив колодязь посеред площі й що, за первісним задумом, містечко мало правити за прихисток для вірян, котрі полишали життя в містах і вирушали в гори у пошуках Бога.
— Вони й тепер там, — сказав хтось інший.
Я не знала, чи ця історія — правда. І не знала, хто оті «вони».
Почали надходити інші люди, й уся група попрямувала до входу в печеру. Найстарший віком чоловік намагався сказати мені щось французькою. Побачивши, що мені важко розуміти, він перейшов на тягучу іспанську:
— Ви прийшли сюди з дуже особливою людиною, — сказав він. — Людиною, що творить чудеса.
Я нічого не відповіла, але згадала про ніч у Більбао, коли той охоплений розпачем чоловік шукав його допомоги. Він тоді не сказав мені, куди пішов, і це мене не цікавило. Мої думки були тепер зосереджені на будинку, який я собі виразно уявляла. Які там книжки, платівки, який із нього краєвид і яке в нього оздоблення.
У якомусь закутку світу на нас одного дня чекатиме справжній дім. Дім, де я спокійно очікувала б на його повернення. Дім, де я могла б дожидати, як наше дівча або хлоп’я повернеться зі школи, наповнить його своїми веселощами й переверне все шкереберть.
Група мовчки крокувала під дощем, доки ми не прийшли до місця, де відбувалися об’явлення. Саме таким я його й уявляла: печера, статуя Цариці Небесної та криниця — накрита склом, — де сталося чудо появи води. Дехто з прочан молилися, інші сиділи в печері — мовчки, заплющивши очі. Навпроти печери протікала річка, й дзюркотіння її вод заспокоїло мене. Побачивши святий образ, я коротко помолилася: попросила Пресвяту Діву допомогти мені, бо моє серце більше не потребувало страждань.
«Якщо ж біль повинен прийти, нехай прийде швидше, — сказала. — Бо я маю ціле життя попереду й повинна скористатися ним якнайкраще. Якщо він повинен зробити якийсь вибір, нехай зробить його швидше. І тоді я зачекаю на нього. Або ж забуду його.
Чекати — боляче. Забути — боляче. Але не знати, яке рішення ухвалити, — це найгірше зі страждань».
У глибині серця я відчула, що вона дослухалася до мого благання.
Середа, 8 грудня 1993 року
оли дзиґар на базиліці пробив північ, людей довкола нас значно побільшало. Зібралася вже майже сотня, зокрема кілька священників та черниць, і ми стояли під дощем, споглядаючи святий образ.
— Слався, Пресвята Діво Непорочного Зачаття! — сказав хтось поряд зі мною, щойно стихло бамкання дзиґаря.
— Слався! — відповіли всі, вибухнувши оплесками.
Негайно підійшов охоронець і попросив не зчиняти галасу. Ми заважали іншим прочанам.
— Ми прибули здалеку, — сказав якийсь пан із нашого гурту.
— Вони теж, — відповів охоронець, махнувши рукою в бік людей, що молилися під дощем.
Я б воліла, щоб охоронець припинив цю зустріч. Хотіла опинитися наодинці з ним, далеко звідти, тримаючи його за руки й кажучи про свої почуття. Нам необхідно було погомоніти про дім, накреслити плани, поговорити про кохання. Мені треба було заспокоїти його, виказати йому ще більше прив’язаності, сказати, що зможу здійснити його мрію — тому що я буду поруч із ним, допомагаючи йому.
Потім охоронець відійшов, і один зі священників упівголоса розпочав молитву, перебираючи чотки. Коли ми дійшли до «Вірую», що завершує низку молитов, усі застигли, заплющивши очі.
— Хто ці люди? — запитала я.
— Благовісники, — відповів він.
Я вже чула це слово, але не знала точно, що воно означає. Він це зрозумів.
— Це люди, які приймають вогонь Святого Духа, — сказав він. — Вогонь, який залишив Ісус і від якого мало хто зумів запалити свої свічки. Це люди, які перебувають найближче до первісної істини християнства тих часів, коли всі могли творити чудеса.
«Це люди, ведені Осонценою Жінкою», — відповіла я, вказуючи очима на Пресвяту Діву.
Той гурт стиха заспівав, ніби за незримим велінням.
— Ти тремтиш від холоду. Можеш не брати участі в цьому, — сказав він.
— А ти залишаєшся?
— Залишаюсь. Це моє життя.
— Тоді і я хочу приєднатися, — відповіла я, хоча й воліла бути якомога далі звідси. — Якщо це — твій світ, я хочу навчитися бути його частиною.
Гурт співав далі. Я заплющила очі й спробувала підспівувати, хоча й майже не знала французької. Я повторювала слова, не розуміючи їхнього значення, лише проказуючи їх. Та це давало відчуття, ніби час минає швидше.
Це мало скоро скінчитися. А тоді ми змогли б повернутися до Сен-Савена — самі: я і він.
Тож я співала чисто машинально. Та невдовзі почала відчувати, що вже музика оволодівала мною, ніби вона жила власним життям і була здатною загіпнотизувати мене.
Відчуття холоду минало, і я вже не звертала уваги на дощ і навіть на те, що маю з одежі лише ту, що на мені. Від музики мені ставало так добре, моя душа раділа, я переносилась у часи, коли Бог був так близько й допомагав мені.
Коли я вже геть занурилася в це відчуття, музика припинилась.
Я розплющила очі. Цього разу причиною був не охоронець, а якийсь панотець. Він прямував до священника, що був серед групи. Вони тихо порозмовляли, і панотець відійшов.
Священник обернувся до нас.
— Нам доведеться підносити наші молитви на протилежному березі річки, — сказав він.
Ми мовчки рушили до вказаного місця. Перейшли міст, розташований майже навпроти печери, й опинилися на другому боці. Місце було навіть красивішим: дерева, лука й річка, яка тепер опинилася поміж нами та печерою. Звідси ми могли ясно бачити освітлену статую і співати на повен голос, без побоювання, що заважаємо молитві інших.
Це відчуття, певно, охопило весь наш гурт: люди почали співати голосніше, підвели обличчя вгору й усміхалися під краплями дощу, які стікали по їхніх обличчях. Хтось здійняв руки до неба, й невдовзі вже всі стояли з піднятими руками, похитуючись у такт музиці.
Я намагалася поринути в плин співу, та водночас воліла не випускати з уваги те, що коїлося довкола. Один священник співав іспанською поруч зі мною, і я почала повторювати слова за ним. Це були звернення до Святого Духа, до Діви Марії — аби вони не покидали нас і кожного опромінили своєю благодаттю й могуттю.
— Нехай дар мов зійде на нас, — сказав інший священник, повторюючи фразу іспанською, італійською та французькою мовами.
Що трапилося далі, я чітко й не зрозуміла. Кожен із цих людей почав говорити якоюсь мовою, що не належала до жодних відомих мов. Це було радше белькотіння, ніж мова, — зі словами, що, здавалося, виходили з самої душі й не мали логічного змісту. Я тут-таки пригадала нашу розмову в церкві, коли він розповідав мені про одкровення, — про те, що будь-яка мудрість полягала в умінні слухати власну душу.
«Можливо, це мова ангелів», — подумала я, намагаючись наслідувати, — і відчула себе смішною.
Усі дивилися на образ Діви на протилежному березі річки й ніби перебували в трансі. Я пошукала очима його й побачила трохи віддалік від мене. Він здійняв руки до неба й так само швидко промовляв слова, неначе розмовляючи з Нею. Він усміхався, хитав головою, ніби погоджуючись із чимось, а іноді на його обличчі з’являвся вираз подиву.
«Оце його світ», — подумала я.
Це починало мене лякати. Чоловік, якого я хотіла б мати поряд, стверджував, що Бог був також і жінкою, він розмовляв незрозумілими мовами, увіходив у транс і здавався близьким до ангелів. Дім на горі починав здаватися не таким справжнім, немов був частиною світу, який я вже залишила позаду. Всі ті дні — після лекції в Мадриді — здавалися мені частиною якогось сну, мандрівкою поза часом та простором мого життя. А між тим, цей сон мав смак світу, романних подій, нових пригод. Хоч би як я опиралася, але знала, що кохання легко запалює жіноче серце, і це лише питання часу, щоб я дозволила вітру повіяти, а воді зруйнувати стінки загати. Хоч як мало я була налаштована на це на початку, та все-таки я вже кохала раніше і вважала, що знаю, як боротися за таких обставин.