Та існувало й щось таке, чого я не в змозі була збагнути. Не такою була католицька віра, якої мене навчали в школі. І не таким я уявляла свого обранця.
«Чоловік мого життя; як дивно», — мовила я про себе, здивована своїми думками.
Тут, біля річки й печери, я відчула страх і ревнощі. Страх — тому що все це було новим для мене, а нове завжди лякає. Ревнощі — тому що потроху я починала розуміти, що його любов осяжніша, ніж я собі уявляла, вона лине в такі обшири, про які я й думати не сміла.
«Прости мене, Царице Небесна, — сказала я. — Прости, коли я, дріб’язкова, мізерна, змагаюсь, аби тільки мені належала любов цього чоловіка». А що, як його покликання — і справді піти від світу, замкнутися в семінарії та вести розмови з ангелами?
Скільки часу він протримається, перш ніж покине наш дім, платівки та книжки й повернеться на свій істинний шлях? Або ж, навіть якби він ніколи вже не повернувся до семінарії, якою буде ціна, що я мала би сплатити, щоб утримати коханого оподалік його справжньої мрії?
Здавалося, всі, крім мене, були заглиблені у своє священнодійство. Я ж прикипіла поглядом до нього, а він промовляв мовою ангелів.
Страх і ревнощі заступила самотність. Ангели мали з ким порозмовляти, а я залишалась на самоті.
Не знаю, що ж мене підштовхнуло спробувати заговорити тією дивною мовою. Можливо, безмежна потреба перебувати поряд із ним, говорити про те, що я відчуваю. Можливо, тому що я мала дати моїй душі поспілкуватися зі мною, — серце моє відчувало стільки сумнівів і потребувало відповідей.
Я достеменно не знала, що ж робити; відчуття сміховинності мого становища було надто великим. Але поряд стояли чоловіки й жінки різного віку, священники та миряни, послушники та черниці, студенти й старики. Це додало мені відваги, і я попрохала Святого Духа послати мені силу подолати цей бар’єр страху. «Спробуй, — сказала я сама собі. — Достатньо розтулити рота й набратися сміливості промовити речі, яких ти не розумієш. Спробуй».
І я зважилася спробувати. Але спочатку попрохала, аби той вечір, — який завершував аж такий довгий день, що я вже не могла навіть до пуття пригадати, коли він розпочався, — став для мене осяянням, новим початком.
І Бог, здавалося, почув мене. Слова почали виходити з мене вільніше — і поступово втрачали значення, що мали в людській мові. Сором змалів, упевненість зросла, язик почав ворушитися плавно. Хоч я й не розуміла нічого з того, що говорила, це мало зміст для моєї душі.
Сам факт, що я набралася достатньо сміливості, щоб вимовляти речі, позбавлені сенсу, почав приводити мене в захват. Я була вільна, мені не треба було шукати чи давати пояснення своїх дій. Ця свобода підносила мене аж до неба, — де всепрощенна Велика Любов, що ніколи не почувається покинутою, знов приймала мене в своє лоно.
«Здається, до мене повертається віра», — думала я, вражена всіма чудесами, що може творити кохання. Я відчувала Пресвяту Діву поруч, вона ніби пригорнула мене до своїх грудей, затуляючи й зігріваючи. Дивні слова щоразу швидше злітали з моїх губ.
Я почала непорозуміло плакати. Радість проникала мені в серце, просто заливала мене. Вона була сильнішою за страхи, за мої нікчемні точки опертя, за спробу тримати під контролем кожну секунду мого життя.
Я знала, що цей плач був даром мені, адже в примонастирській школі черниці навчали мене, що святі плакали у хвилю піднесення. Я розплющила очі, поглянула на темне небо й відчула, як сльози змішуються з краплями дощу. Земля була живою, вода, що линула згори, знов приносила чудо з високості. І ми були частиною цього чуда.
— Як же ж добре — Бог може бути жінкою, — стиха сказала я, поки інші співали. — Якщо ж це так, то саме Його жіночий лик навчив нас кохати.
— Помолімося тепер гуртами по восьмеро, — звернувся до всіх священник іспанською, італійською та французькою мовами.
І знов я була спантеличена, не розуміла, що відбувається. Хтось наблизився до мене й поклав руку мені на плече. Ще одна людина зробила те саме з другого боку.
Обійнявшись у такий спосіб, ми утворили коло з восьми осіб. Тоді нахилилися вперед, і наші голови торкнулися одна одної.
Здавалося, ніби склалися шатра з людських тіл. Дощ трохи посилився, та ніхто не зважав на це. Вісімки єднали всю нашу енергію й тепло наших тіл.
— Нехай Діва Непорочного Зачаття допоможе моєму синові й дасть йому змогу обрати власний шлях, — почувся голос чоловіка, що поклав мені руки на плечі з правого боку. — Прошу вас, прочитаймо «Аве Марію» задля мого сина.
— Амінь, — відповіли всі. І восьмеро людей прочитали «Аве Марію».
— Нехай Діва Непорочного Зачаття зішле на мене світло своє й пробудить у мені дар зцілення, — пролунав голос якоїсь жінки з нашого «шатра». Прочитаймо «Аве Марію».
Усі знову промовили «амінь» і помолилися. Кожен висловлював своє прохання, і всі підтримували його молитвою. Я дивувалася самій собі, адже молилася, наче дитина, — і, наче дитина, вірила, що ці милості Божі будуть даровані.
На якусь мить наш гурт замовк. Я побачила, що настала моя черга прохати про щось. За інших обставин я би вмерла із сорому, нічого не спромігшись вимовити. Але тут була Присутність, і вона давала мені певність.
— Нехай Діва Непорочного Зачаття навчить мене любити, як вона, — сказала я. — Нехай ця любов посприяє зростанню моєму та того чоловіка, якому вона призначена. Прочитаймо «Аве Марію».
Ми помолилися разом, і знов з’явилося відчуття свободи. Я роками боролася зі своїм серцем, бо боялася смутку, страждання, покинутості. Я завжди знала, що справжнє кохання — вище за все це, і що краще вмерти, ніж перестати кохати.
Але я гадала, що лише в інших є відвага. А в цю мить я відкривала, що теж спроможна. Навіть якби це принесло розлуку, самотність, печаль — за кохання варто було заплатити таку ціну.
«Не слід мені думати про ці речі, маю зосередитись на обряді». Священник, що опікувався нашим гуртом, попрохав, аби шатра роз’єдналися, й ми тепер помолилися за стражденних. Люди читали молитви, співали, танцювали під дощем, славлячи Бога та Діву Марію. Вряди-годи всі знов починали розмовляти дивними мовами й махати піднесеними до неба руками.
— Хтось із присутніх тут, у кого є хвора невістка, нехай знає, що вона виліковується отепер, — промовила у якусь мить одна жінка.
І знов молитви, і знову співи та радість. І час від часу чувся голос тої жінки.
— Хтось із присутніх тут, хто нещодавно втратив матір, повинен мати віру й знати, що вона тепер у царстві небеснім.
Пізніше він розказав мені, що це був дар пророкування — деякі люди спроможні передчувати, що відбувається у якомусь віддаленому місці або станеться невдовзі.
Але, хоч він ніколи про таке не дізнався, я вірила в силу голосу, який промовляв про чудеса. Я сподівалася, що ця жінка якоїсь миті скаже що-небудь про кохання двох людей, присутніх тут. Я мала надію почути від неї вість, що це кохання благословили всі ангели, святі, Бог і Богиня.
е знаю, як довго тривав цей обряд. Люди знов і знов починали говорити невідомими мовами, співали, танцювали, здійнявши руки до неба, молилися за ближніх, прохали про чудо, свідчили про даровану благодать.
Нарешті панотець, що керував церемонією, промовив:
— Заспіваймо молитву за всіх тих, хто вперше брав участь у цьому оновчому просвітленні.
Отже, такою тут була не тільки я. Це заспокоїло мене.
Усі заспівали молитву. Цього разу я лише слухала, прохаючи, аби благодать зійшла й на мене. Мені це було дуже потрібно.
— А тепер отримаймо благословення, — мовив панотець.