— Бачиш вершини отам? — провадила жінка далі. — Перше кохання мого життя померло на одній із цих гір. — Але ж ви таки зустріли когось.
— Так, зустріла. І змогла знову бути щасливою. Доля — цікава штука: майже ніхто, кого знаю, не одружився з першим коханням свого життя. А ті, що зразу повиходили заміж, завжди мені кажуть, що втратили щось важливе, не прожили усього того, що треба прожити.
Раптом вона урвала мову.
— Пробач. Я не хотіла тебе образити.
— Та не ображаєте зовсім.
— Я завжди дивлюсь на цей колодязь навпроти. І думаю собі: раніше ніхто не знав, де знайти воду, доки святий Савен не вирішив копати там — і знайшов. Якби він цього не зробив, містечко виросло б десь нижче, біля річки.
— А який стосунок це має до кохання? — запитала я.
— Цей колодязь привабив людей, з їхніми надіями, мріями, конфліктами. Один наважився шукати воду, вода знайшлася, і всі потяглися до неї. Гадаю, що коли відважно шукаємо кохання, то й воно з’являється, і тоді ми притягуємо до себе ще більше любові. Якщо одна людина любить нас, то й усі нас люблять. А от коли ми самотні, самотіємо ще більше. Життя — дивна річ.
— А чи не чули ви про таку собі «Книгу змін»? — поцікавилась я.
— Ні, ніколи.
— Там ідеться про те, що можливо перенести місто, але неможливо перенести колодязь. Закохані зустрічаються, вгамовують свою спрагу, будують дім, ростять дітей коло цього колодязя. Та якщо одне з них вирішить піти геть, колодязь не зможе рушити за ним. Кохання залишається на місці, покинуте, але ж повне тої самої чистої води, що й раніше.
— Ти, доню, говориш, ніби старенька, що багато страждала, — мовила вона.
— Та ні. Я завжди боялась. І ніколи не копала колодязя. А тепер роблю це, й не хочу забувати про небезпеки.
Я відчула, як щось мені муляє в кишені штанів. І коли намацала, серце мені захололо. Я притьмом допила каву.
Ключ. Це був той ключ.
— У цьому містечку жила одна жінка, вона померла й заповіла все семінарії в Тарбі[26], — сказала я. — Ви знаєте, де її будинок?
Жінка розчинила двері й показала. Це була одна з середньовічних споруд на тій маленькій площі; тильним боком цей будинок дивився на долину й гори.
— Двоє панотців провели в ньому майже два місяці, — сказала вона. — І...
Вона завагалась і подивилась на мене.
— Й один із них був схожий на твого чоловіка, — докінчила вона по тривалій паузі.
— Цей був він, — відповіла я й вийшла, радіючи, що дозволила дитині всередині себе утнути цю витівку.
зупинилась перед будинком, не знаючи, що робити. Усе покрив туман, і здавалося, ніби я перебуваю в якомусь попелястому сні, де виринають химерні фігури й тягнуть нас у місця, ще химерніші.
Мої пальці нервово торкалися ключа.
У цій імлі було б неможливо побачити гори з вікна. У домі, либонь, було темно, бо сонце не пробивалося крізь фіранки. У домі, либонь, сумно, бо зі мною немає його.
Я поглянула на годинник. Дев’ята ранку. Необхідно було щось робити, таке, що помогло б мені згаяти час, помогло б чекати.
Чекати. Це був перший урок, який я вивчила, кохаючи. День тягнеться, ти будуєш безліч планів, уявляєш усілякі можливі розмови, обіцяєш собі поводитись інакше в певних речах — і тужиш, тужиш, аж доки не прийде коханий.
А тоді не знаєш, що й казати. Ті години чекання перетворились у напруження, напруження обернулося на страх, а страх змушує встидатися виказати перед коханим жагу.
«Не знаю, чи я повинна увійти». Я пригадала учорашню розмову — цей дім був символом мрії.
Але ж я не могла простояти там цілий день. Набралася сміливості, дістала з кишені ключ і попрямувала до дверей.
— Пілар!
Голос із сильним французьким акцентом доносився з туману. Я радше здивувалася, ніж перелякалась. Це міг бути господар будинку, де ми винайняли кімнату, — та я не пригадувала, щоб назвала йому своє ім’я.
— Пілар! — повторив голос, цього разу вже ближче.
Я подивилась на площу, оповиту туманом. Швидкими кроками наближалася чиясь постать. Туманний кошмар з його химерними фігурами ставав явою.
— Зажди, — мовив силует. — Мені треба поговорити з тобою.
Коли він наблизився, я побачила, що це священник. На вигляд ніби карикатура на панотців з глибинки: низенький, грубенький, кілька сивих волосин безладно лежали на майже лисій голові.
— Привіт! — сказав він, простягаючи руку й широко всміхаючись.
Я здивовано відповіла на вітання.
— От шкода, що все затягнуто туманом, — сказав він, дивлячись на будинок. — Сен-Савен лежить на горі, й з цього будинку відкривається прекрасний краєвид. З вікон можна побачити й долину внизу, й засніжені вершини вгорі. Та ти, певно, вже знаєш.
І тут я збагнула, хто це: настоятель монастиря.
— А що ви тут робите? — спитала я. — І звідки ви знаєте, як мене звати?
— Хочеш увійти? — запитав він, звернувши на інше.
— Ні. Я хочу, щоб ви відповіли на моє запитання.
Він розтер руки, зігріваючись, і всівся на бордюр.
Я сіла поряд. Туман дедалі густішав і врешті закутав церкву, що стояла метрів за двадцять від нас.
Єдиним, що ми могли ще бачити, був колодязь. Мені згадалися слова господині.
— Вона присутня тут, — сказала я тоді.
— Хто?
— Богиня, — відповіла я. — Вона — оця імла.
— А, значить він балакав з тобою про це! — засміявся священник. — Ну, добре, я волію називати її Дівою Марією. Мені так звичніше.
— Що ви робите тут? Звідки ви знаєте, як мене звуть?
— Я прийшов, бо хотів побачити вас обох. Одна людина з групи благовісників розказала мені вчора ввечері, що ви зупинилися в Сен-Савені. А це ж дуже маленьке містечко.
— Він поїхав до семінарії.
Панотець перестав усміхатися й похитав головою з боку в бік.
— Дуже шкода, — мовив він, ніби про себе.
— Шкода — що він захотів відвідати семінарію?
— Ні, його там немає. Я щойно звідти.
Він замовк на декілька хвилин. Я знову пригадала відчуття, з яким прокинулася: гроші, клопоти, дзвінок батькам, квиток на дорогу. Та я дала клятву й мала дотримуватися слова.
Поряд зі мною був священник. У дитинстві я зазвичай про все розповідала священникам.
— Я почуваюся спустошеною, — перервала я мовчання. — Менше ніж тиждень тому я знала, хто я і чого прагну в житті. А тепер здається, ніби потрапила у вихор, і він жбурляє мене з боку в бік, а я нічого не можу вдіяти.
— Тримайся, — мовив панотець. — Це важливо.
Сказане здивувало мене.
— Не бійся, — повів він далі, ніби вгадавши мої думки. — Знай, що Церква потребує нових священників, а він був би прекрасним душпастирем. Але ціна, що йому доведеться заплатити, — дуже висока.
— Та де ж він? Покинув мене тут і поїхав собі до Іспанії?
— До Іспанії? Йому нема чого робити в Іспанії, — відказав панотець. — Його дім — монастир, що за кілька кілометрів звідси. Там його немає. Та я знаю, де зможу знайти його.
Його слова трохи піднесли мій дух, і я знову відчула радість: принаймні він не поїхав геть.
Але панотець уже не був усміхненим.
— Рано радієш, — додав він, знову прочитавши мої думки. — Краще б він повернувся до Іспанії.
Священник підвівся й сказав іти за ним. Ми могли щось розгледіти лише на кілька метрів перед собою, але видавалося, що він знає, куди йде. Ми вийшли із Сен-Савена по тій само дорозі, йдучи по якій позаминулого вечора — чи вже проминуло п’ять літ? — я почула історію Бернадети.
— Куди ми йдемо? — запитала я.
— Ідемо шукати його, — відповів панотець.
— Панотче, ви мене збентежили, — звернулась я до нього, поки ми йшли. — Здалося, ніби ви засмутилися, коли я сказала, що його немає зі мною.
— Дочко моя, що тобі відомо про релігійне життя?
— Дуже мало. Знаю, що священники дають обітницю бідності, доброчесності та послуху.