Я задумалася, казати щось іще чи ні, й вирішила продовжити:
— І що судять гріхи інших, хоча й вони таке саме творять. Що думають, ніби знають усе про шлюб і кохання, ніколи не одружившись. Що погрожують нам пекельним полум’ям за хибні вчинки, які й самі коять. І представляють нам Бога як істоту мстиву, що звинувачує людину в смерті свого єдиного Сина.
Панотець розсміявся.
— У тебе чудове католицьке виховання, — сказав він. — Та я не питаю про католицизм. Питаю про духовне життя.
Спочатку я й не знала, що відказати.
— Не знаю напевно, — промовила я зрештою. — Я знаю людей, які полишають усе й вирушають на пошуки Бога.
— І знаходять?
— Відповідь знаєте ви. Я ж поняття не маю.
Священник помітив, що я захекалась, і вповільнив рух.
— Твоє визначення помилкове, — заговорив тоді. — Хто вирушає на пошуки Бога, дарма втрачає час. Він може пройти чимало доріг, прилучитися до багатьох релігій та сект, але в такий спосіб ніколи не знайде Його.
Бог — тут, тепер, поряд із нами. Ми можемо побачити Його в цьому тумані, на цій землі, у цьому одязі, в цих черевиках. Його ангели охороняють нас уві сні й допомагають нам у роботі. Щоб зустріти Бога, достатньо роззирнутися довкола.
Ця зустріч — нелегка. У міру того, як Бог залучає нас до своєї таїни, ми почуваємося все дужче спантеличеними. Бо Він постійно просить нас слідувати за нашими мріями й серцем. Це робити важко, бо ми звикли жити інакше.
І, на наш подив, ми відкриваємо, що Бог хоче бачити нас щасливими, тому що Він є отцем.
— І матір’ю, — додала я.
Імла почала розвіюватись. Я вже могла розгледіти селянську хату, де якась жінка складала дрова.
— Так, і матір’ю, — відказав він. — Щоб жити духовним життям, не потрібно вступати до семінарії, пеститися, не пити вина чи не кохатися. Достатньо мати віру й прийняти Бога. А тоді кожен перетворюється на Його шлях, ми стаємо знаряддям Його чудес.
— Він розповідав мені про вас, — урвала я священника. — І навчав тих самих речей.
— Сподіваюся, ти приймеш Його дари, — відповів панотець. — Адже так було не завжди, як цього навчає історія. Осіріса четвертували в Єгипті. Між грецькими богами — непорозуміння через земних жінок та чоловіків. Ацтеки прирікають на вигнання Кетцалькоатля. Боги вікінгів спостерігають за пожежею Вальгалли, підпаленої через жінку. Христа розпинають. Чому ж?
Я не знала, як відповісти.
— Тому що Бог приходить на Землю, щоб показати нам нашу могутність. Ми — частина Його мрії, а Він прагне щасливої мрії. А тоді, якщо ми приймаємо те, що Бог створив нас для щастя, то маємо погодитися і з думкою про нашу провину в усьому, що призводить нас до печалі й поразки. Тому ми завжди й убиваємо Бога. Чи то на хресті, чи то у вогні, чи то у вигнанні, а чи й у нашому серці.
— Але ж ті, хто Його розуміють...
— Ці змінюють світ. Ціною великих жертв.
Жінка, що складала дрова, побачила панотця й побігла до нас.
— Панотче, яка я вдячна! — мовила вона, цілуючи йому руки. — Цей юнак вилікував мого чоловіка!
— Це Пречиста Діва вилікувала, — відповів панотець, прискоривши крок. — А він був лише знаряддям.
— Ні, це він. Зайдіть до нас, будь ласка.
І в ту мить я пригадала попередній вечір. Коли ми підходили до базиліки, якийсь чоловік сказав мені щось на кшталт: «Ви поряд із людиною, що творить чудеса!»
— Ми поспішаємо, — відповів панотець.
— Та ні, ні, — втрутилась я, вмираючи від сорому за мою французьку, чужу для мене мову. — Я змерзла й хотіла б випити чашку кави.
Жінка взяла мене за руку, й ми увійшли. Дім був вигідний, але без розкошів: кам’яні стіни, дерев’яні підлога й стеля. Перед розпаленим каміном сидів чоловік, десь років шістдесяти.
Щойно побачивши панотця, він підвівся поцілувати йому руку.
— Та сиди, сиди, — мовив той. — Ти ще не одужав.
— Я вже набрав десять кіло, — відповів господар. — Та жінці допомагати ще не можу.
— Не хвилюйся. Незабаром ти почуватимешся іще краще, ніж попередньо.
— А де той юнак? — запитав чоловік.
— Я бачила, як він прямував туди, куди й завжди, — відказала жінка. — Тільки сьогодні він був на машині.
Панотець мовчки поглянув на мене.
— Поблагословіть нас, панотче, — мовила жінка. — Сила ваша...
— ...Пресвятої Діви, — обірвав її панотець.
— ...Пресвятої Діви Богородиці, та ця сила є також і ваша. Саме ви привели сюди того юнака.
Цього разу панотець уже уникнув зустрітися зі мною очима.
— Помоліться ж за мого чоловіка, панотче, — знов попрохала жінка.
Священник глибоко зітхнув.
— Стань переді мною, — сказав він хазяїнові.
Старий послухався. Священник приплющив очі й прочитав «Авемарію». Потім підніс молитву до Святого Духа, благаючи не покидати того чоловіка й помагати йому.
Зненацька він заговорив швидко. Здавалося, що це молитва на вигнання бісів, хоч я вже добре не розуміла, що він вимовляє. Його руки торкалися плечей чоловіка й зіслизали вздовж рук до самих пальців. Він повторив цей рух декілька разів.
Вогонь у каміні затріскотів. Можливо, це був випадковий збіг, а можливо, панотець увіходив у незнані мені терени, вторгаючись у царство стихій.
Ми з господинею тремтіли зі страху щоразу, коли дрова у вогні починали тріскотіти голосніше. Священник не звертав уваги на це, він занурився у своє діяння, перетворившись, як і казав раніше, на знаряддя Пресвятої Діви. Він говорив незрозумілою мовою. Слова вилітали з дивовижною швидкістю.
Тепер його руки вже не рухались — він поклав їх на плечі чоловіка перед собою.
І раптово, так само, як і розпочався, ритуал урвався. Панотець обернувся і, як заведено, поблагословив усіх, осінивши в повітрі широким хрестом.
— Нехай Господь завжди перебуває в цій оселі, — проказав він.
І, обернувшись до мене, сказав, що час нам рушати.
— Та ви ж кави не випили, — заметушилась господиня, бачачи, що ми зібрались виходити.
— Якщо зараз вип’ю кави, то не засну, — відповів панотець.
Жінка засміялася й промурмотіла щось на кшталт «іще ж ранок». Я гаразд і не розчула, бо ми вже вийшли на дорогу.
— Панотче, ця жінка згадала про юнака, що вилікував її чоловіка. Це був він.
— Так, це він.
Я відчула, що мені якось недобре. Почала згадувати вчорашній день, Більбао, лекцію в Мадриді, людей, що говорили про чудеса, ту Присутність, що її відчула, коли молилася, обійнявшись з усіма.
Отже, я кохаю чоловіка, здатного зцілювати. Чоловіка, здатного служити ближньому, полегшувати страждання, повертати здоров’я хворим та надію їхнім рідним. Будинок з білими завісками та улюбленими платівками й книжками — не для такої місії.
— Не винуй себе, дочко моя, — промовив священник.
— Ви читаєте мої думки.
— Атож, читаю, — відказав він. — Я теж посідаю дар і намагаюся бути гідним його. Пречиста навчила мене занурюватися у вир людських переживань, щоб уміти якнайкраще скеровувати їх.
— Ви теж творите чудеса.
— Але не здатний зцілювати. Проте маю один із дарів Святого Духа.
— Тоді ви спроможні читати в моєму серці, панотче. І знаєте, що я його кохаю, і що це кохання наростає щохвилини. Ми разом колись почали відкривати для себе світ, і тепер разом перебуваємо в ньому. Він хоч-не-хоч був присутній у моєму житті щодня.
Що ж іще я могла сказати цьому панотцеві, котрий крокував поряд. Він нізащо не зрозумів би, що в мене були інші чоловіки, що в мені спалахувала пристрасть і що, якби я вийшла заміж, була би щасливою. Ще дитиною на одній із площ Сор’ї я відкрила — а потім і забула — кохання.
Та, видно, погано забула. Досить було трьох днів, щоб усе повернулось.
— Панотче, у мене є право на щастя. Я повернула собі втрачене, знову втратити не хочу. Я боротимуся за своє щастя. Якщо ж відмовлюся від такої боротьби, це означатиме, що я відмовляюся й від мого духовного життя. Як кажете ви, це означало б відступитися від Бога, відмовитися від власної снаги, від моєї жіночої сили. Я боротимуся за нього, панотче.