Чотири години я їхала із Сарагоси до Мадрида, бо хотіла знову побачити його. Хотіла почути його. Хотіла посидіти з ним у барі, пригадати часи, коли ми разом пустували й гадали, що світ надто великий, аби обійти його весь.
Субота, 4 грудня 1993 р.
иступ відбувався в місці офіційнішому, ніж я собі думала, й зібрав більше людей, ніж очікувала. Я не розуміла, чому так сталося.
«Хтозна, певно, він уславився...» — подумала я. Він нічого не розповідав про це у своїх листах. Мені захотілося побалакати з присутніми, запитати, що вони тут роблять, та я не наважилася.
Коли він увійшов, я здивувалася. Мав геть інакший вигляд, порівняно з тим хлопчиком, яким я його знала, — утім, звісно, за одинадцять років люди міняються. Він був гарнішим, його очі сяяли.
— Він повертає нам те, що було нашим, — сказала жінка поруч зі мною.
Фраза була дивною.
— Що саме він повертає? — запитала я.
— Те, що в нас украли. Релігію.
— Та ні, не повертає він, — сказала інша, молодша жінка, що сиділа праворуч від мене. — Вони не можуть повертати те, що вже належить нам.
— Тоді що ви тут робите? — роздратовано спитала перша жінка.
— Я хочу послухати його. Хочу дізнатись, як тепер вони мислять, бо колись уже спалювали нас на вогнищах і, можливо, хочуть повторити це.
— Він — самотній голос, — сказала перша жінка. — Робить, що може.
Молодша жінка іронічно всміхнулася й відвернулася до сцени, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.
— Як на семінариста, це відважна поведінка, — вела далі перша, дивлячись тепер на мене в пошуках підтримки.
Я нічого не розуміла, мовчала, тож вона припинила балачку. Молода поруч зі мною підморгнула, ніби я була заодно з нею.
Але я не долучилася до розмови з іншої причини. Бо задумалася над словом, що вимовила старша пані.
«Семінарист».
Не може бути. Він би повідомив мені.
Він заговорив, а я не могла як слід зосередитись. «Треба було краще одягтися», — думала, сама не розуміючи, чому це мене непокоїть. Він помітив мене в залі, і я почала гадати, що ж у нього в голові: який я маю вигляд? Наскільки ж різниться вісімнадцятилітня дівчина від двадцятидев’ятилітньої жінки?
Голос його був той самий. А от слова — інакші.
обхідно ризикувати, — казав він. — Ми тільки тоді насправді збагнемо життєве чудо, коли дозволимо несподіваному статися.
Щодня Бог дарує нам — разом із сонцем — ту мить, у яку можливо змінити все, що робить нас нещасливими. Щодня ми вдаємо, ніби не помічаємо цієї миті, ніби вона не існує, ніби сьогодні — таке ж, як і вчора, і буде таким само, що й завтра. Але той, хто звертає увагу на свій день, відкриває магічну мить. Вона може бути прихована в тій годині, коли ми вранці встромляємо ключ у двері, у хвилі мовчання після вечері, у тисячі й одній речі, що здаються нам однаковими. Така мить існує — мить, коли вся сила зірок проходить крізь нас і дозволяє нам творити чудеса.
Іноді щастя є благословенням, та переважно — завоюванням. Магічна мить дня допомагає нам змінитися, змушує нас рушати на пошуки наших мрій. Ми будемо страждати, матимемо важкі хвилини, зіткнемося з численними розчаруваннями — та все це минуще, й ніщо не залишає слідів. І в майбутті ми зможемо поглянути назад із гордістю й вірою.
Нещасним є той, хто боїться ризикувати. Бо він, імовірно, ніколи не зневірюється, не зазнає розчарувань, не страждає, як ті, хто йде за своєю мрією.
Та коли він озирнеться — адже ми всі озираємося, — він почує, як серце каже йому: «Що ж ти зробив із чудесами, якими Господь усіяв твої дні? Що ж ти зробив із талантами, які твій Навчитель доручив тобі? Закопав якомога глибше в печері, бо боявся розгубити їх? Ну, тоді ось твоє надбання: певність того, що ти змарнував життя».
Горе тому, хто почує такі слова. Бо тоді він увірує в чудеса — а магічні миті життя вже й проминули.
юди оточили його, щойно він скінчив виступ.
Я чекала, стурбована тим, яке враження справлю на нього по стількох роках. Я почувалась дитиною — невпевненою, ревнивою, бо не знала його нових знайомих, напруженою, бо він більше уваги приділяв іншим, а не мені.
А потім він підійшов до мене. І почервонів, і вже не був чоловіком, який щойно проказував важливі речі; він знову став хлопчаком, що ховався зі мною у скиті Святого Сатурія[7], розповідаючи про свої мрії об’їхати цілий світ, тоді як наші батьки прохали в поліції про допомогу, гадаючи, що ми втопились у річці.
Я поцілувала його в щоку. І могла б сказати кілька похвальних слів. Могла сказати, що втомилась від юрми довкола. Могла нагадати про щось миле з дитинства, порадіти з того, як ним захоплюються інші.
Могла пояснити, що маю вже бігти, щоб устигнути на останній вечірній автобус до Сарагоси.
Я могла. Ми ніколи не збагнемо значення цих слів. Тому що в кожну мить нашого життя існують речі, що могли б статися, та врешті так і не сталися. Існують магічні хвилини, що минають непоміченими, і раптом десниця долі змінює наш світ.
Таке й сталося тоді. Замість усіх цих речей, які могла зробити, я спромоглася лише на слова, які — кілька тижнів по тому — і привели мене до цієї річки та змусили писати ці рядки.
— Може, вип’ємо кави? — тільки й сказала я.
А він, обернувшись до мене, уже приймав руку, яку простягала доля.
— Мені треба про стільки речей поговорити з тобою. Завтра в мене дискусія в Більбао. Я на машині.
— Мені треба повертатися до Сарагоси, — відповіла я, не здогадуючись, що іншого виходу вже й не залишалося.
Та за мить — можливо, тому, що я знов перетворилась на дитину, а можливо, через те, що нам не дано написати найкращі сторінки наших життів, — я сказала:
— Скоро свято Непорочного Зачаття, вихідні. Тож я можу поїхати з тобою до Більбао, а звідти вже до Сарагоси.
Почуте перед тим слово «семінарист» крутилося в мене на язиці.
— Ти хочеш про щось запитати? — сказав він, бачачи вираз мого обличчя.
— Так, — і я спробувала ухилитися. — Перед лекцією одна жінка сказала, що ти повертаєш те, що належить їй.
— Це не важливо.
— Мені важливо. Я нічого не знаю про твоє життя і вражена, скільки тут людей.
Він засміявся й повернувся до інших.
— Чекай, — сказала я, схопивши його за руку. — Ти не відповів на моє питання.
— Нічого, що б якось тебе зацікавило, Пілар.
— Я все одно хочу знати.
Він глибоко зітхнув і повів мене в один із кутів залу.
— Усі три великі монотеїстичні релігії — іудаїзм, християнство та іслам — є маскулінними. Священниками є чоловіки. Вони встановлюють догмати й пишуть закони.
— І що ж хотіла сказати та пані?
Він трохи завагався. Але таки відповів:
— Те, що в мене дещо інакше бачення речей. Я вірую в жіноче єство Бога.
Я зітхнула з полегшенням: та жінка помилялася. Він не міг бути семінаристом, бо у семінаристів не буває інакшого бачення речей.
— Ти дуже добре все пояснив, — відказала я.
івчина, що мені підморгнула, чекала біля дверей.
— Я бачу, що ми з тобою одного хову, — сказала вона. — Мене звати Бріда.
— Я не розумію, про що ти кажеш, — відповіла я.
— Ой, та розумієш, звичайно, — засміялася дівчина.
І перш ніж я встигла щось пояснити, вона схопила мене за руку, і ми разом вийшли. Вечір був не надто холодний, а я погано собі уявляла, що робитиму до завтрашнього ранку.