Я знала, що цей низенький і товстенький чоловік тут робить. Він прийшов, щоб переконати мене покинути мого друга, тому що він має до здійснення важливіше призначення.
Ні, я не збираюся повірити в казку цього священника, що крокує поруч, нібито він був би радий нашому одруженню, нашому майбутньому життю в домі, подібному до того, у Сен-Савені. Панотець казав це, щоб обманути мене, щоб я послабила оборону, а тоді — з посмішкою — переконати мене в протилежному.
Він прочитав мої думки і нічого не сказав. А може, він обманював мене, — не вміє він відгадувати, про що думають інші. Туман швидко розсіювався, і тепер я могла бачити шлях, схил гори, поле й укриті снігом дерева. Мої почуття теж яснішали.
А грець його все побий! Якщо навіть це правда й священник таки здатний читати думки, нехай прочитає і дізнається про все. Нехай знає, що вчора він прагнув покохатися зі мною, а я відмовила — і тепер шкодую.
Учора я думала, що якби він поїхав геть, то я могла б завжди просто спогадувати старого друга дитинства. Та це було дурістю. Навіть якщо його член і не проник у мене, та проникло щось глибше і сягнуло самого серця.
— Панотче, я ж люблю його, — повторила я.
— Та я теж. Любов завжди коїть дурниці. У моїм випадку, вона змушує мене намагатися змінити його долю.
— Але мою змінити буде нелегко, панотче. Учора, під час молитов перед печерою, я відкрила, що теж можу пробудити в собі ці дари, про які ви кажете. І я використаю їх, щоб утримати його поряд із собою.
— Нехай би так і було, — сказав священник, і його обличчя осяяла легка усмішка. — Хай би тобі це вдалося.
Панотець зупинився й дістав із кишені чотки. Тоді, стискаючи їх у руці, подивився мені просто в очі.
— Ісус казав, що не слід клястись, і я не клянуся. Але я запевняю тебе найсвятішим для мене, що не бажав би, аби він жив життям церковника. Я не хотів би, щоб він прийняв священницький сан. Він може служити Богові інакше. Біля тебе.
Мені важко було повірити, що священник каже правду. І все-таки це було правдою.
— Він — отам, — сказав панотець.
Я обернулась. І помітила припарковану трохи далі машину. Ту саму, на якій ми приїхали з Іспанії.
— Він завжди ходить пішки, — усміхнено пояснив священник. — А цього разу захотів, щоб ми подумали, ніби він поїхав десь далеко.
ої кросівки вже промокли від снігу. Але священник був узутий у відкриті сандалії та вовняні шкарпетки, тож я вирішила не нарікати.
Якщо може він, то зможу і я. Ми почали підійматися до вершин.
— Скільки часу нам іти?
— Пів години, щонайбільше.
— І куди ми прямуємо?
— Зустрітися з ним. Та з іншими.
Я побачила, що він не хоче продовжувати розмову. Можливо, йому були потрібні всі його сили, щоб долати підйом. Ми крокували мовчки — тепер туман уже майже розсіявся й почав проглядати жовтий диск сонця.
Я вперше змогла окинути оком усю долину: внизу струмувала річка, кілька розкиданих тут і там поселень та Сен-Савен на схилі цієї гори. Я впізнала дзвіницю церкви, цвинтар, якого раніше не помічала, та середньовічні будинки, обернені до річки.
Трохи нижче під нами, там, де ми вже пройшли, пастух гнав отару овець.
— Я втомився, — сказав панотець. — Перепочиньмо трохи.
Ми зчистили сніг з одного валуна й притулилися. Священник увесь спітнів, а от ноги його, певно, геть змерзли.
— Хай святий Яків збереже мені сили, бо я хочу пройти його шляхом ще раз, — мовив панотець, обернувшись до мене.
Я не зрозуміла, до чого це, й перевела розмову на інше.
— На снігу видно чиїсь сліди, — сказала тоді.
— Деякі — то мисливців. А інші належать чоловікам та жінкам, що бажають відродити традицію.
— Яку традицію?
— Ту саму, яку заклав святий Савен. Покинути світ, усамітнитись у цих горах, споглядати славу Божу.
— Панотче, мені треба зрозуміти дещо. Ще вчора я була поряд із чоловіком, який вагався між релігійним життям та одруженням. Сьогодні я відкрила, що цей чоловік творить чудеса.
— Усі ми творимо чудеса, — відказав священник. — Ісус сказав: якщо ми матимем віру завбільшки з гірчичне зернятко, ми скажемо оцій горі: «Руш із місця!» І вона зрушить.
— Панотче, мені не потрібен урок закону Божого. Я кохаю чоловіка і хочу дізнатися про нього більше, зрозуміти його, допомогти йому. Мені байдуже до того, що всі ми можемо чи не можемо робити.
Священник глибоко зітхнув. На якусь міг він замовк, а тоді заговорив:
— Був учений, який вивчав мавп на якомусь індонезійському острові, й от він зумів навчити одну з мавп обов’язково мити в річці картоплю перед їдою. Очищена від піску та бруду, вона смакувала краще. Науковець, зробивши це лише тому, що писав працю про здатність шимпанзе до навчання, не міг і уявити собі, чим усе закінчиться. Він був вражений, коли побачив, як інші мавпи на острові почали наслідувати тій, першій. Аж доки одного прекрасного дня, коли певна кількість мавп навчилася мити картоплю, уже й мавпи з інших островів архіпелагу почали робити так само. Найдивовижнішим, однак, є те, що ці інші мавпи навчилися цього, не мавши жодних контактів з островом, де цей досвід був скерований дослідником.
Він урвав мову.
— Зрозуміла?
— Ні, — відказала я.
— Є декілька наукових праць про це. Найпоширеніше пояснення таке: коли певна кількість осіб еволюціонує, зрештою еволюціонує і весь людський рід. Ми не знаємо, скільки ж окремих осіб для цього потрібно, та знаємо, що це саме так.
— Те саме, що й в історії з об’явою Діви Непорочного Зачаття, — зауважила я. — Вона явилася ватиканським мудрецям і неосвіченій селянці.
— Світ посідає душу, і надходить мить, коли ця душа починає діяти в усьому й в усіх одночасно.
— Жіноча душа.
Він розсміявся, тільки я не зрозуміла, що саме означав цей сміх.
— До речі, догмат Непорочного Зачаття був прийнятий не тому, що так захотіли саме у Ватикані, — сказав він. — Вісім мільйонів людей підписали звернення до Папи з проханням про це. І підписи надійшли з усіх куточків світу. Ідея вже витала в повітрі.
— І це є першим кроком? Правда, панотче?
— Першим кроком до чого?
— Першим кроком на шляху до визнання Цариці Небесної втіленням жіночого лику Бога. Зрештою, ми ж уже визнали, що Ісус утілює його чоловічий лик.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Скільки часу має пройти, аби ми почали сприймати Святу Трійцю, в якій присутня жінка? Свята Трійця, що об’єднує Духа Святого, Матір та Сина?
— Ходімо-но, — мовив він. — Надто холодно, щоб далі стояти тут.
и оце звернула увагу на мої сандалії, — обізвався він.
— То ви таки вмієте читати думки? — запитала я. Священник не відповів.
— Я розповім тобі дещо з історії заснування нашого релігійного ордену, — заговорив він знову. — Ми — босі кармеліти й дотримуємося правил, запроваджених святою Тересою Авільською. Носіння сандалій — одне з них; хто здатен підкорити свою плоть, той здатен підкорити й дух.
Тереса була красивою жінкою, яку батько віддав колись до монастиря, щоб вона здобула досконалу освіту. Одного прекрасного дня, йдучи по коридору, вона почала розмовляти з Ісусом. Вона почала зазнавати станів неймовірного піднесення, яким віддавалася повністю, і незабаром її життя докорінно змінилося. Бачачи, що кармелітські монастирі вже перетворилися на справжні шлюбні агентства, вона вирішила створити орден, який би слідував первісному вченню Христа й засновників ордену.
Свята Тереса мала перемогти саму себе й протистояти найпотужнішім силам тієї доби — Церкві та Державі. Та все одно вона не відступалася, переконана в своєму обов’язку сповнити місію.
Одного дня, коли вона занепала духом, перед будинком, де Тереса мала притулок, з’явилася якась жінка у лахмітті. Їй будь-що треба було поговорити з матір’ю Тересою. Господар будинку хотів подати їй милостиню, та жінка відмовилась, мовляв, піде звідти, лише поговоривши з матінкою.