— Пречиста є важливою для всіх нас, — відповів панотець. — Але тепер уже я не бажаю сперечатися про релігію: ходімо ж до нього.
— Чому ж просто зараз, панотче? Чому так негайно?
— Бо я знаю, що він у цю мить вирішує своє майбутнє. І може так статися, що обере хибний шлях.
Я розвернулася й почала спускатись тою ж стежиною, по якій ми і піднялися. Панотець рушив за мною.
— Що ти робиш? Невже не бачиш, що ти — єдина, хто може врятувати його? Невже не бачиш, що він тебе кохає і все покине заради тебе?
Я крокувала все швидше, увігнатися за мною було нелегко. Та він усе одно чимчикував поряд.
— Саме цієї миті він робить свій вибір! І, можливо, цей вибір — покинути тебе! — звертався до мене священник. — Борися за те, що кохаєш!
Та я не зупинялася. Крокувала якомога швидше, лишаючи позаду гору, священника, необхідність щось обирати. Я знала, що чоловік, який біг позаду, читає мої думки й розуміє, що буде марною всяка спроба змусити мене повернутися. Та він усе одно наполягав, переконував, боровся до кінця.
Нарешті ми дійшли до валуна, біля якого відпочивали пів години тому. Знесилена, я повалилася просто на землю.
Я ні про що не думала. Лише хотіла втекти звідти, лишитися на самоті, мати час, аби поміркувати.
Панотець підійшов за кілька хвилин, теж виснажений ходьбою.
— Бачиш оці гори довкола? — звернувся він до мене. — Вони не моляться; вони самі є Божою молитвою. Вони є такими, бо знайшли своє місце у світі й тривають у цьому місці. Вони були тут іще перед тим, як людина поглянула на небо, почула грім і запитала, хто ж усе це створив. Ми народжуємося, страждаємо, помираємо, а гори й далі тут. Настає мить, коли нам необхідно подумати, чи є смисл у стількох наших зусиллях. А чому не спробувати бути, немов ці гори — мудрі, стародавні й на своєму відповідному місці? Нащо ризикувати всім, що маєш, аби змінити пів дюжини людей, які незабаром забувають, чого їх було навчено, й вирушають на пошуки нової халепи? Чому ж не зачекати, доки певна кількість мавп-людей щось опанує, а тоді знання безболісно пошириться на решту островів?
— Ви направду так думаєте, панотче?
Якусь мить він не озивався.
— Ти читаєш думки?
— Ні. Та якби ви й справді вважали так, то не обрали б релігійну стезю.
— Я часто намагаюся збагнути своє призначення, — мовив він. — І не можу. Я обрав для себе стати одним із Божого війська, і все, що я досі зробив, є спробою пояснити людям, чому існують злидні, біль, несправедливість. Я прошу їх бути добрими християнами, а вони питають: «Як я можу вірити в Бога, коли в світі є стільки страждання?» І я намагаюся пояснити те, що не має пояснення. Пробую розказати, що існує певний задум, існує навіть битва між ангелами, і всі ми втягнені в цю битву. Намагаюся сказати, що, коли певна кількість людей матиме достатньо віри, аби змінити цей сценарій, то решта, в усіх куточках планети, будуть ощасливлені такою зміною. Та ніхто мені не вірить. І ніхто нічого не робить.
— Вони — як гори, — сказала я. — Красиві. Хто опиняється перед ними, не може не думати про велич Творіння. Вони — живий доказ любові, яку відчуває до нас Бог, але доля гір — бути не більше ніж свідченням цього. Вони не такі, як ріки, що рухаються й змінюють краєвид.
— Це так. А чом би й не бути такими, як гори?
— Либонь, тому, що доля гір, очевидно, жахлива, — відповіла я. — Вони змушені вічно споглядати той самий краєвид.
Священник нічого на це не сказав.
— Я навчалась, щоб стати горою, — повела я далі. — Все було в мене на своїх місцях. Я мала б обійняти якусь посаду, вийти заміж, прищеплювати власним дітям віру своїх батьків, хоч сама її більше не мала. А тепер я зважилася покинути все це й піти за коханим чоловіком. Воно й краще, що я відмовилася бути горою: довго я б так не витримала.
— Ти кажеш мудрі речі.
— Сама собі дивуюся. Раніше я могла розповідати лише про своє дитинство.
Я підвелась і почала спускатися далі. Панотець не став порушувати мою мовчанку й не намагався заговорити зі мною, аж доки ми не вийшли на дорогу.
Я стисла його руки й поцілувала.
— Буду прощатися. Але хочу сказати, що розумію вас і вашу любов до нього.
Панотець усміхнувся й поблагословив мене.
— Я теж розумію твою любов до нього, — мовив він.
ешту того дня я бродила по долині. Щось ліпила зі снігу, завітала до найближчого до Сен-Савена містечка, з’їла бутерброд із паштетом, спостерігала, як хлопчаки грають у футбол.
В іншому містечку я засвітила в церкві свічку. Заплющила очі й повторювала молитви, яких навчилася напередодні. Потім почала вимовляти нісенітні слова, уп’явшись поглядом у розп’яття за олтарем. Незабаром дар мов почав сходити на мене. І це було легше, ніж я собі уявляла.
Це могло здаватися маячнею — я мурмотіла казна-що, вимовляла слова незнані, позбавлені сенсу для здорового глузду. Але з моєю душею розмовляв Святий Дух, кажучи речі, які я мала сприйняти.
Почувшись достатньо очищеною, я заплющила очі й почала молитися:
«Царице Небесна, поверни мені віру. Нехай же я зможу стати також і знаряддям Твоїх трудів. Дай мені нагоду навчитися через моє кохання. Адже кохання ще нікого не віддалило від омріяного.
Нехай же я стану товаришкою і союзницею чоловіка, якого кохаю. Нехай він здійснить усе, що має здійснити, поряд зі мною».
оли я повернулась до Сен-Савена, була вже майже ніч. Перед будинком, у якому ми винайняли кімнату, була припаркована машина.
— Де ти була? — запитав він, щойно побачивши мене.
— Блукала, молилась, — відповіла я.
Він міцно обійняв мене.
— А я, було, навіть злякався, що ти поїхала собі геть. Ти — найцінніше, що я маю на цій землі.
— І ти — те саме для мене, — відповіла я.
и зупинилися в якомусь селищі поблизу Сан-Мартін-де-Унша. На подолання Піренеїв часу в нас пішло більше, ніж ми передбачали, — через дощ зі снігом напередодні.
— Треба знайти якийсь відкритий заклад, — сказав він, вискочивши з машини. — Я зголоднів.
Я залишалась в автівці.
— Вилізай, — поквапив він, відчинивши мені дверцята.
— Хочу запитати тебе. Запитати про те, чого не торкалася, відколи ми зустрілись.
Він одразу посерйознішав. Я засміялась, побачивши його занепокоєність.
— Це важливе питання?
— Дуже важливе, — відказала я, намагаючись мати серйозний вигляд. — Питання таке: куди ми їдемо? І ми розреготалися.
— До Сарагоси, — відповів він полегшено.
Я вискочила з машини, й ми пішли шукати відкритий ресторан. Це було майже неможливо о такій пізній порі.
«Ні, це не є неможливим. Зі мною більше немає Іншої. Чудеса трапляються», — мовила я про себе.
— Коли ти маєш прибути до Барселони? — запитала тоді його.
Він не відповів, а його обличчя посерйознішало. «Треба мені уникати таких запитань, — подумала я. — Бо може здатися, ніби я намагаюся контролювати його життя».
Ми пройшли ще трохи мовчки. На площі містечка світилась одна вивіска:
«Трактир Ель-Соль».
— Тут відчинено. Ходім поїмо, — тільки й мовив він.
Червоні перці з анчоусами були розкладені у формі зірки. Поряд — ламанчський сир, нарізаний майже прозорими скибками.
Посередині столу — запалена свічка й наполовину повна пляшка вина «Ла-Рйоха».
— Тут колись був середньовічний винний погріб, — зауважив хлопець-офіціант.
О такій пізній порі в барі не було майже нікого. Він підвівся, пішов до телефону, а відтак повернувся до столу. У мене з’явилося бажання запитати, кому він дзвонив, — та цього разу я зуміла стримати себе.
— Ми працюємо до пів на третю ночі, — вів далі офіціант. — Але якщо забажаєте, можу принести ще шинки, сиру й вина, і ви посидите на площі. Спиртне зігріє.