Четвер, 9 грудня 1993 р.
оли я прокинулась, його руки лежали в мене на грудях. Уже стояв ясний день, і били церковні дзвони.
Він поцілував мене. Його долоні ще раз пестливо ковзнули по моєму тілу.
— Нам треба їхати, — сказав він. — Сьогодні останній день свят, і автодороги, напевно, запруджені.
— Я не хочу їхати до Сарагоси, — відповіла я. — Хочу їхати туди, куди й ти. Банки незабаром відкриються, я можу зняти з картки гроші й купити собі одежу.
— Ти казала, що грошей у тебе небагато.
— Роблю жест. Я маю безжалісно порвати з минулим. Якщо я повернуся до Сарагоси, то почну думати, що, мовляв, кою дурниці, що скоро іспити, що ми можемо два місяці побути окремо, аж доки я не складу екзамени. А якщо складу, то не захочу покидати Сарагосу. Ні, я не можу повертатися. Треба зруйнувати мости, що єднають мене з жінкою, якою я була дотепер.
— Барселона, — промимрив він.
— Що ти кажеш?
— Та нічого. Їдьмо далі.
— Але ж ти маєш дати лекцію.
— До того ще два дні, — відказав він. Голос його звучав якось дивно. — Поїдемо в інше місце. Не хочу їхати просто до Барселони.
Я підвелась. Не хотілося думати про проблеми; мабуть, він прокинувся, як завжди прокидаються після першої ночі кохання з кимось — із почуттям певної незручності та сорому.
Я підійшла до вікна, трохи відхилила штору й подивилась на вуличку перед нами. На балконах будинків сушилася розвішана одежа. Лунали дзвони.
— У мене ідея, — мовила я тоді. — Їдьмо в одне місце, де ми були ще дітьми. Більше я не поверталась туди.
— Куди це?
— До монастиря П’єдра[22].
оли ми залишили готель, дзвони ще бамкали, й він запропонував зайти ненадовго до церкви. — Ми тільки цим і займаємось, — зауважила я. — Церкви, молитви, обряди.
— Ще любов’ю займалися, — відказав він. — Тричі напилися. Бродили по горах. Ми добре поєднали Суворість та Співчуття.
Я бовкнула дурницю. Треба мені призвичаюватися до нового життя.
— Пробач мені, — промовила я.
— Зайдімо на трохи. Ці дзвони є якимось знаком для нас.
Він мав рацію, та мені доведеться усвідомити це допіру наступного дня. Не зрозумівши вповні прихованого знаку, ми сіли в машину й чотири години їхали до монастиря П’єдра.
теля була обвалена, а декілька скульптур, які ще не зруйнувалися до кінця, стояли без голів, за винятком одної.
Я роздивилась довкола. Мабуть, у давні часи це місце було пристановищем для людей сильної волі, вони дбали, щоб чистим був кожен камінь, а на кожній лаві сиділо по можновладцю.
Але все, що тепер поставало перед моїми очима, було руїнами. Руїнами, що в дитинстві перетворювалися на замки, де ми разом грались і де я шукала прекрасного принца.
Віками ченці монастиря П’єдра дбали про цей клапоть раю. Розташований в улоговині, він мав даром те, що сусідні поселення буквально вимолювали, — воду. Тут річка П’єдра розгалужувалась на десятки каскадів, струмків, озерець, тож довкруги буяла зелень.
Натомість варто було відійти від западини на кілька сотень метрів, і все довкола ставало вже безплідною пустелею. І сама річка, перетнувши улоговину, знову перетворювалася на цівку води — ніби в попередньому місці розтратила всю свою молодечу снагу.
Ченці знали про це, і вода, якою вони забезпечували сусідів, коштувала дорого. Історія монастиря була позначена безліччю зіткнень між священниками та поселеннями.
Нарешті, під час однієї з численних війн, які стрясали Іспанію, монастир П’єдра перетворили на казарму. По центральному нефу церкви ходили коні, поміж лавами улаштовувалися солдати, розповідаючи соромітні історії та займаючись любов’ю з жінками із сусідніх селищ.
Та відплата — хоча й запізніла — таки прийшла. Монастир було пограбовано й зруйновано.
І ченці вже ніколи не змогли повернути собі той рай. Під час однієї з численних юридичних баталій хтось сказав, що мешканці сусідніх селищ виконали присуд Божий. Христос казав: «Дайте напитися спраглому»[23], а святі отці лишилися глухими до його слів. З цієї причини Бог і прогнав тих, хто вважав себе за господарів природи.
І, можливо, саме через це, хоч велика частина монастиря й була перебудована й перетворена на готель, головна церква позосталася в руїнах. У сусідніх селищах нащадки досі пам’ятали про високу ціну, яку їхні батьки мали сплачувати за те, що природа давала дарма.
— А чия ця єдина статуя з головою? — запитала я.
— Святої Тереси Авільської, — відповів він. — Вона — могутня. І навіть за всієї жаги помсти, яку несуть із собою війни, ніхто не насмілився її торкнутись.
Він узяв мене за руку, й ми вийшли. Пройшли величезні монастирські коридори, піднялися довгими дерев’яними сходами й у внутрішніх садах монастиря побачили пурхання метеликів. Я пригадувала кожну дрібницю — адже дитиною бувала в цьому монастирі, й ці давні спогади здавалися навіть живішими за теперішні враження.
Пам’ять. Той місяць і ті дні, що передували цьому тижню, здавалося, були частиною іншого мого втілення. Епохою, куди я вже ніколи не хотіла би повернутись, тому що її годин не торкалась рука кохання. Я почувалася так, ніби протягом років проживала один і той самий день, прокидаючись від того самого поруху, роблячи раз у раз ті самі речі й маючи завжди ті самі сни.
Я згадала про своїх батьків, про батьків моїх батьків і про багатьох своїх друзів. Згадала, скільки часу провела в боротьбі, аби здобути те, чого сама й не бажала.
Нащо ж я це робила? Пояснення цьому дати не могла. Можливо, тому, що ліньки було думати про інші шляхи. Можливо, через страх, а що подумають інші. Можливо, тому, що бути інакшою — то неабиякий клопіт. А можливо, тому, що людська істота приречена повторювати кроки попереднього покоління, аж доки — тут я пригадала панотця-настоятеля — певна кількість людей не почне поводитись у інший спосіб.
А отже, міняється світ, і ми міняємось із ним.
Але я не хотіла, щоб так було й далі. Доля повернула мені моє — і тепер давала нагоду самій змінитися й допомогти змінити світ.
Я знову подумала про гори та альпіністів, які трапились нам під час прогулянки. Вони були молоді, одягнуті в яскраве, щоб їх легко було помітити на снігу в разі, якщо загубляться, і вони добре знали стежку до вершин.
У гірські крутосхили вже були повбивані скельні гаки: тепер треба було лише пропустити крізь них свої альпіністські мотузки й піднятися убезпечено. Це в них була така собі пригода на вихідні, а в понеділок вони вже повернуться на роботу з відчуттям, що змогли кинути виклик природі — й перемогли.
А от і ні. Справжніми відчайдухами були ті перші, хто насмілився прокласти шляхи. Дехто з них не пройшов і половини, — вони звалились у скельні розколини. Інші втратили обморожені пальці через гангрену. Багатьох узагалі ніколи більше не бачили. Та одного дня хтось-таки здійнявся на самісіньку вершину однієї з тих гір.
І саме його очам випало першим побачити той краєвид, тож його серце радісно забилося. Він пішов на ризик — і тепер своїм завоюванням вершини вшановував усіх тих, хто загинув у попередніх спробах.
Не виключено, що люди там, унизу, подумали: «І що він здобув на тій вершині? Хіба побачив новий краєвид. Ну і яка з цього користь?»
Але перший альпініст знав, у чому користь: прийняти виклики й іти вперед. Знати, що жоден день не повторює інший і що кожен ранок має свій особливий чар, свою магічну мить, у яку старі всесвіти руйнуються й народжуються нові зірки.
Перша людина, що піднялася на ті гори й побачила далеко внизу хатки, з коминів яких струмував дим, певно, запитала себе про те саме: «їхні дні схожі один на одного; яка з того користь?»
Тепер гори вже підкорені, космонавти вже пересуваються в позаземному просторі, на Землі не залишилося жодного острівця, хоч би найменшого, який ще можна було б відкрити. Та для духа ще лишались великі пригоди — і одна з них була дарована тепер мені.