Це було благословенням. Отець-настоятель нічого не розумів. Ці болі не ранять.
Блаженний той, хто може зробити перший крок. Одного дня всі дізнаються, що людина спроможна говорити мовою ангелів, що всі ми маємо дари Святого Духа й можемо творити чудеса, лікувати, пророкувати, розуміти.
ісля обіду й до вечора ми ходили по каньйону, згадуючи часи нашого дитинства. Він заговорив про це вперше; під час нашої поїдки до Більбао здавалося, що Сор’я йому вже не цікава.
Однак тепер він розпитував подробиці життя всіх наших друзів, прагнув дізнатися, чи щасливо вони живуть і чим займаються.
Нарешті ми дійшли до найбільшого водоспаду П’єдри, який, назбиравши воду з усієї мережі тутешніх струмків, скидав її з висоти майже тридцяти метрів. Ми постояли біля краю, слухаючи оглушливий шум, споглядаючи веселку на серпанку, що утворюють безліч крапелин над великими водоспадами.
— Кінський Хвіст, — промовила я, сама дивуючись, що досі пам’ятаю назву, почуту колись дуже давно. — Я пригадую... — обізвався він.
— Ага! Я знаю, про що ти хочеш сказати!
Звісно, я знала! За водоспадом ховався величезний ґрот. Ще дітьми, повернувшись із нашої першої прогулянки до монастиря П’єдра, ми кілька днів поспіль балакали про нього.
— Печеру, — таки докінчив він фразу. — Ходімо туди! Пройти поза потоком води зверху було неможливо. Ченці в давнину прорили тунель, що починається від найвищої точки водоспаду й веде під землею до задньої частини ґроту.
Знайти вхід було неважко. Влітку, очевидно, лампочки вказували дорогу; але ми тепер були там самі, й тунель був геть темний.
— Ми підемо просто зараз?
— Звичайно. Покладися на мене.
Крізь отвір поряд із водоспадом ми почали спуск. Хоча нас оточувала пітьма, ми знали, куди йдемо, — він же попросив, аби я поклалась на нього.
«Дякую, Господи, — думала я, а тим часом ми все глибше проникали в лоно землі. — Тому що я була заблуканою вівцею, а Ти привів мене в стадо. Бо моє життя померло, а Ти його воскресив. Бо кохання вже не жило в моєму серці, а Ти повернув мені цю благодать».
Я трималася за його плече. Мій коханий спрямовував мої кроки по дорогах мороку, відаючи, що ми знову вийдемо на світло й порадіємо йому. Могло трапитися в майбутньому, що настали б часи, коли обставини повернуть навспак; і тоді я повела б його з такою ж любов’ю і з такою ж певністю, аж доки дісталися б ми надійного місця, де разом змогли б відпочити.
Ми просувалися повільно, і спуску, здавалося, не буде кінця. Можливо, це був новий обряд переходу — кінець епохи, у яку жоден промінець не світився в моєму житті. І в міру того, як я крокувала тим тунелем, пригадувала, як же багато часу втратила я, не рушаючи з місця, намагаючись пустити коріння у ґрунт, де геть нічого не зростало.
Та Бог був милостивим і повернув мені втрачену наснагу, омріяні пригоди, чоловіка, якого — підсвідомо — чекала все своє життя. Я не відчувала жодних докорів сумління через те, що він тепер ішов із семінарії; адже існувало багато способів служити Богові, як панотець казав, а наше кохання тільки б їх примножило. Відтепер я теж мала змогу служити та допомагати, — і все це завдяки йому.
«Дякую, Господи, що Ти помагаєш мені служити Тобі. Навчи мене бути гідною цього. Дай мені сил бути підпомогою в його місії, крокувати поряд із ним по Землі, удосконалювати моє духовне життя. Нехай усі наші дні будуть такими ж, як були ці — далі й далі, зцілюючи хворих, втішаючи засмучених, розповідаючи про любов Великої Матері до всіх нас».
ум води раптом почувся знов, світло залило нашу дорогу, а чорний тунель перетворився на одне з найкращих видовищ на Землі. Ми опинилися всередині величезної печери — розміром із цілий собор. Три стіни її були кам’яні, а четвертою був Кінський Хвіст — вода звергалася згори в смарагдово-зелене озеро просто під нашими ногами.
Сонячне проміння пронизувало водоспад, і вологі стіни сяяли.
Ми сперлись на камінь і мовчали.
Давніше, в нашому дитинстві, це місце було схованкою піратів і зберігало скарби з наших дитячих фантазій. А тепер це було чудом Матері Землі; я відчувала, що перебуваю в її череві, знала, що сама Вона присутня тут, захищаючи нас кам’яними стінами й змиваючи наші гріхи своєю водяною стіною. — Дякую, — вимовила я вголос.
— Кому це ти дякуєш?
— Їй. І тобі, хто став знаряддям повернення моєї віри.
Він підступив до берега підземного озера. Поглянув на його води й усміхнувся.
— Ходи сюди, — попрохав він.
Я підійшла.
— Маю розповісти тобі щось таке, чого ти ще не знаєш, — промовив тоді.
Його слова змусили мене напружитись. Але погляд його був спокійним, тож заспокоїлась і я.
— Усі люди на Земній кулі посідають один дар, — повів він. — У деяких він проявляється сам собою, інші мають працювати, щоб відкрити його. Я працював над своїм даром ті чотири роки, що провів у семінари.
Тепер я, якщо вжити термін, якого він навчив мене, коли отой старигань не пускав нас до церкви, мала стати його «співсценаристом».
Мала зробити вигляд, що ні про що не знаю.
«Він не блукав, — подумала я. — Не було манівців зневіри, був шлях радості».
— І що ж ти робив у семінарії? — запитала я, намагаючись виграти час, аби краще впоратися зі своєю роллю.
— Це несуттєво, — відказав він. — Головне, що я розвинув у собі дар. Я спроможний зцілювати, коли Бог цього бажає.
— Як чудово, — відповіла я, удаючи подив. — Нам не доведеться витрачатися на лікарів!
Та він не засміявся. І я почулася справжньою дурепою.
— Я розвинув мій дар завдяки практикам просвітлення, які ти бачила, — повів він далі. — Спочатку я й сам дивувався; я молився, благав про сходження Духа Святого, лікував накладенням рук і повертав здоров’я багатьом хворим. Моя слава почала ширитись, і день за днем люди стояли в черзі біля дверей семінарії, очікуючи моєї допомоги. У кожній гнійній і сморідній рані я вбачав рани Христові.
— Я відчуваю гордість за тебе, — озвалась я.
— Багато хто в монастирі був проти, але настоятель надав мені повну підтримку.
— Ми продовжимо цю працю. Підемо разом по світу. Я очищатиму рани, ти благословлятимеш їх, а Бог являтиме свої чудеса.
Він відвів очі й задивився на озеро. Здавалося, ніби хтось іще присутній у тій печері, — щось схоже я відчула тієї ночі, коли ми сп’яніли біля колодязя у Сен-Савені.
— Я вже розповідав тобі, але можу повторити, — повів він далі. — Якось уночі я прокинувся, бо вся кімната сяяла. Я побачив обличчя Великої Матері і її сповнений любові погляд. Відтоді я вряди-годи почав бачити Її. Я не можу її викликати, але іноді Вона з’являється. У ті часи я вже був обізнаний з працею справжніх революціонерів Церкви. Знав, що моя місія на Землі, крім лікування, полягала у підготуванні ґрунту для поновного прийняття людьми Бога-Жінки. Жіночий первень, стовп Милосердя знов піднесеться, а Храм Мудрості відбудується в серцях людей.
Я дивилась на нього. Вигляд його, напружений перед тим, знову став спокійним.
— Це мало свою ціну, яку я був готовий заплатити.
Він застиг, не знаючи, як далі вести свою сповідь.
— Що ти хотів сказати словами «був обізнаний»? — запитала я.
— Шлях для Богині можна було би відкрити лише словами й чудесами. Але світ улаштований не так. Усе буде важче: сльози, нерозуміння, страждання.
«Отой священник, — мовила я про себе, — спробував посіяти страх у його серці. Але я додам йому духу».
— Це не шлях болю, це шлях служіння й слави, — відповіла я.
— Більшість людських істот досі не довіряє любові.
Я відчула, що він хоче сказати мені щось, та не знає як. Можливо, мені вдасться допомогти йому.
— Я думала про це, — перервала я його. — Перша людина, яка зійшла на найвищу вершину Піренеїв, розуміла, що життя без ризиків не має благодаті.