— І що ж ти знаєш про благодать? — спитав він, і я побачила, як він знову напружився. — Одне з імен Великої Матері — Благодатна Цариця Небесна[24], і Її щедрі руки проливають Її благословіння на всіх людей, які вміють одержати його.
Ми ніколи не можемо судити про життя інших, тому що кожен знає свій власний біль і мав своє зречення. Одна річ зрозуміти, що ти — на правильному шляху, але інша — що твій шлях єдино можливий.
Ісус сказав: у домі Отця мого багато жител[25]. Дар — це благодать. Але благодаттю є також уміння вести життя, сповнене гідності, любові до ближнього й праці. У Марії на Землі був чоловік, що прагнув показати цінність безіменної праці. Але саме він, тримаючись у затінку, забезпечив дах і поживу, аби його дружина й син змогли здійснити все те, що здійснили. Його праця має таку саму важливість, як і їхня, хоч їй майже не надають значення.
Я нічого не сказала. Він узяв мене за руку.
— Вибач мені мою різкість.
Я поцілувала його в руку й притулила її до мого обличчя.
— Ось що я хочу тобі пояснити, — мовив він, знов усміхнений. — Що відколи я тебе знову зустрів, я збагнув, що не можу змушувати тебе страждати через мою місію.
Мені стало тривожно.
— Учора я збрехав. Це була перша й остання неправда, яку я тобі сказав, — повів він далі. — Насправді, замість піти до семінарії, я зійшов на гору й розмовляв із Великою Матір’ю. І сказав їй, що, коли Вона бажає, я піду від тебе й продовжу свій шлях. У мене будуть і далі юрми хворих під дверима, поїздки серед ночі, нерозуміння тих, хто прагне заперечити віру, нахабні погляди тих, хто не вірить, що любов рятує. Якби Вона попрохала мене, я б відмовився від того, що люблю найбільше у світі, — від тебе.
Я знов пригадала священника. Він мав рацію. Вибір був зроблений того ранку.
— Тим часом, — провадив він, — якби було можливо усунути цю чашу з мого життя, я пообіцяв би служити світові через моє кохання до тебе.
— Що ти кажеш? — спитала я перелякано.
Та він ніби не чув мене.
— Немає необхідності зрушувати з місця гори, щоб довести свою віру, — вів далі він. — Я був готовий віч-на-віч протистояти стражданню, але не ділити його з іншим. Якби я й далі йшов тим шляхом, у нас ніколи не було би будинку з білими фіранками і видом на гори.
— Знати нічого не хочу про цей будинок! Навіть поріг його не переступлю! — озвалась я, ледве стримуючись, аби не закричати. — Я хочу товаришити тобі, бути поряд у твоїй боротьбі, бути серед тих, що відважуються першими. Чи ж ти не розумієш? Ти повернув мені віру!
Сонце вже пересунулося на небі, і його промені заливали тепер стіни печери. Але вся ця краса починала втрачати зміст.
Бог заховав Пекло всередині Раю.
— Ти просто не уявляєш, — відказав він, і я побачила, що його очі благали мене про розуміння. — Ти не уявляєш собі ризику.
— Але ж ти був щасливий, ризикуючи!
— Я був щасливий, ризикуючи. Та це є моїм ризиком.
Я хотіла перервати його, та він не слухав мене.
— Так от, учора я благав Діву про чудо, — повів він далі. — Попрохав її забрати в мене мій дар.
Я просто не могла повірити в те, що чула.
— У мене є трохи грошей і весь той досвід, що дали мені роки подорожей. Ми купимо будинок, я знайду собі роботу і служитиму Богові, як то робив святий Йосип — зі скромністю безіменної людини. Я більше не потребую чудес для підтримання моєї віри. Мені потрібна ти.
Я відчула слабкість у ногах, ніби мала знепритомніти.
— І тої миті, коли я попрохав Діву позбавити мене мого дару, я заговорив дивними мовами, — провадив він. — І ось що мови сказали мені: «Приклади долоні до землі. Твій дар вийде з тебе й повернеться у лоно Матері».
Мене охопила паніка.
— Невже ти...
— Так. Я послухався веління Святого Духа. Туман почав розвіюватися, і сонце знову зблиснуло поміж гір. Я відчув, що Пресвята Діва розуміє мене, адже вона теж дуже кохала.
— Але ж вона пішла за своїм чоловіком! І прийняла діяння свого сина!
— Пілар, ми не посідаємо Її сили. А мій дар перейде до іншої людини; він ніколи не пропадає. Учора, з того бару, я подзвонив до Барселони й скасував лекцію. Ми їдемо до Сарагоси, ти там декого знаєш, там можемо й почати. Я швидко знайду роботу.
Та я більше вже не могла про щось думати.
— Пілар! — гукнув він.
Але я вже прямувала назад, до тунелю, і вже не було дружнього плеча, за яке б я трималася, натомість за мною ішли безліч хворих, що мали померти, родини, що мали страждати, чудеса, що ніколи не здійсняться, радісний сміх, що ніколи не прикрашатиме світ, гори, що завжди залишаться на тому самому місці.
Я не бачила нічого — лише майже відчутну на доторк темряву, що оточила мене.
П’ятниця, 10 грудня 1993 року
ад річкою П’єдрою, там я сиділа та й плакала.
Спогади про ту ніч були безладні й розпливчасті. Знаю лише, що я була близько від смерті, — та не пригадую ні її обличчя, ні куди вона мене тягнула.
Я б хотіла пригадати її, — щоб теж витрутити зі свого серця. Та мені не вдається. Усе здається сном, відколи я вийшла з того темного тунелю й зустрілася зі світом, на який уже теж опустилася ніч.
Жодна зірка не сяяла на небі. Неясно пригадую, як дійшла до машини, дістала свою маленьку сумку й пішла собі геть не знати куди. Мабуть, я дісталася шосе, сподіваючись піймати попутку до Сарагоси, але то було марно. Зрештою я повернулася до монастирських садів.
Шум води був усюдисущим — водоспади були довкруж мене, і я бачила присутність Великої Матері, яка йшла слідом, хоч куди б я рушала. Так, Вона любила світ; любила світ із тою само силою, що й Бог, — адже вона теж віддала свого сина, щоб його принесли в жертву люди. Та чи розуміла вона любов жінки до чоловіка?
Певно, що вона страждала через любов, та це була інакша любов. Її великий Наречений знав усе, творив чудеса. Її наречений на Землі був скромним трудівником, що вірив у все те, що оповідали її сни. Вона ніколи не знала, що означає покинути чоловіка чи бути покинутою ним. Коли Йосип збирався вигнати її з дому, бо вона була вагітна, Наречений з небес тут-таки послав ангела, щоб такого не сталось.
Син покинув її. Але діти завжди покидають батьків. Неважко страждати від любові до ближнього, від любові до світу чи від любові до своєї дитини. Таке страждання дає відчуття, що все це є частиною життя, що цей біль — благородний та величний. Неважко страждати через любов до великої справи чи до своєї місії: це лише звеличує серце стражденного. Але як пояснити страждання через коханого чоловіка?
Це — неможливо. Люди тоді почуваються в пеклі, бо вже не існує ні благородності, ні величі, саме безголів’я.
ієї ночі я лежала на студеній землі, й холод знеболив мене. На якусь мить я подумала, що можу померти, коли не знайду притулку, — то й що? Усе найважливіше в моєму житті було щедро дане мені впродовж одного тижня — і забране протягом однієї хвилини, що я й слова вимовити не встигла.
Тіло моє почало тремтіти від холоду, та мені було байдуже. У якусь мить воно це припинить, адже витратить геть усю свою енергію на спроби зігріти мене, і вже далі не зможе зробити нічого. І тоді тіло повернеться до звичного спокою, і смерть прийме мене в свої обійми.
Я тремтіла отак більше години. І спокій прийшов. Перш ніж зімкнути повіки, я почала вчувати мамин голос. Вона оповідала мені історію, яку розказувала, коли я була ще дитиною, й навіть не підозрювала тоді, що ця історія — про мене.
«Один парубок і одна дівчина шалено закохалися одне в одного, — на межі сну й марення звучав мамусин голос. — І вирішили вони стати нареченими. А наречені завжди щось дарують одне одному.
Та хлопець був бідним; єдине, що він мав, — то годинник, успадкований від дідуся. Думаючи про прекрасне волосся своєї коханої, він вирішив продати годинник, щоб купити для неї красиву срібну защіпку.
24
Одна з об’яв Богородиці, шанована в католицькій церкві. Відома також як Цариця Небесна Чудесного Медалика. Остання назва пов’язана з явленням Богородиці французькій черниці Катрін Лабуре у 1830 р., яку Богородиця попрохала виготовити медалик із її зображенням. Його виготовили 1831 р. за описом черницею свого видіння. Такий медалик і є той, що в дитинстві була загубила героїня роману.