І дівчина так само не мала грошей на подарунок до заручин. Тоді вона пішла у крамницю найбагатшого торговця містечка й продала йому своє волосся. А на ті гроші купила золотий ланцюжок для годинника свого коханого.
І ось вони зустрічаються в день свята заручин, і вона дарує йому ланцюжок для годинника, що вже проданий, а він їй — защіпку для волосся, котрого вже немає».
прокинулася від того, що мене тряс якийсь чоловік.
— Випий! — казав він. — Випий скоріше!
Я не розуміла, що відбувається, й не мала сил опиратися. Він розтулив мені губи й змусив випити якусь рідину, що опалила мене зсередини. Я побачила, що він у самій сорочці, а на мені — його куртка.
— Пий іще! — наполягав він.
Я так і не розуміла, що ж воно коїться, та все одно послухалась. А потім знову склепила повіки.
друге я опритомніла в монастирі; поруч якась жінка пильно дивилася на мене.
— Ви мало не померли, — промовила вона. — Якби не монастирський сторож, вас би вже не було на світі.
Заточуючись, я підвелася, не тямлячи гаразд, що роблю. Частково пригадалися події минулого дня, і мені захотілось, аби сторож ніколи там і не проходив.
Але тепер нагода померти вже минула. Мені доведеться жити далі.
Жінка відвела мене на кухню й дала кави, печива та хліба з олією. Вона ні про що не питала, а я теж нічого не пояснювала. Коли я скінчила їсти, вона віддала мені мою сумку.
— Ану, глянь, чи там усе на місці, — мовила вона. — Та певно ж. У мене з собою майже нічого немає. — У тебе є твоє життя, дівчинко моя. Довге життя. Стався дбайливіше до нього.
— Тут неподалік місто, а в ньому є одна церква, — сказала я, стримуючи сльози. — Учора, перед тим, як прийти сюди, я увійшла до цієї церкви з...
Я не знала, як би то пояснити.
— ...з одним другом дитинства. Мені вже набридло ходити по церквах, але тієї миті били дзвони, й він сказав, що це знак і що нам треба зайти.
Жінка долила в мою чашку, взяла трохи кави й собі і сіла слухати мою розповідь.
— Ми увійшли до церкви, — вела я далі. — Не було нікого, панувала темрява. Я намагалась угледіти хоч який-небудь знак, та єдине, що бачила, були ті самі олтарі й ті самі святі. І раптом ми почули якийсь рух нагорі, де розташований орган. Це були кілька хлопчаків з гітарами, які тут-таки почали їх настроювати. Ми вирішили сісти й трохи послухати музику, перш ніж рушити в дорогу. Незабаром до церкви зайшов якийсь чоловік і сів поряд з нами. Він був веселий і гукав, аби ті заграли пасодобль[27].
— Це ж музика для бою биків! — обурилась жінка. — Сподіваюся, вони цього не зробили.
— Не зробили. Натомість засміялися і почали грати музику фламенко. Ми з моїм другом дитинства почувалися так, ніби небеса наблизилися до нас; церква, затишна стума, звук гітар і радість того чоловіка — усе це було якимось чудом.
Потроху церква почала наповнюватися людьми. Хлопці й далі грали фламенко, хто входив — усміхався й заражався радістю музик.
Мій друг запитав, чи не хочу я побути на месі, що от-от мала розпочатися. Я відказала, що ні; перед нами лежала ще довга дорога. І ми вирішили піти, попередньо подякувавши Богові за цю — ще одну! — прекрасну мить у нашому житті.
Підійшовши до дверей, ми побачили, що багато людей, справді багато — чи не всі мешканці того містечка — прямували до церкви. Я подумала, що це, певно, останній в Іспанії повністю католицький населений пункт. Можливо, саме через те, що меси проходили дуже жваво. Вони несли домовину. Хтось помер, і то мала бути заупокійна меса. Щойно похоронна процесія наблизилася до дверей церкви, музики припинили мелодії фламенко й заграли реквієм.
— Господи Боже, змилосердися над його душею, — проказала жінка, осінивши себе хрестом.
— Змилосердися над його душею, Господи, — промовила і я, теж перехрестившись. — Тож зайти до тої церкви й було знаком для нас. Знаком скорботи, який завжди чекає наприкінці кожної історії.
Жінка подивилася на мене, нічого не сказавши. А тоді вийшла й за хвилю повернулась із кількома аркушами паперу та ручкою.
— Ходімо надвір, — мовила вона.
Ми вийшли. Світало.
— Дихай глибше, — попросила жінка. — Дозволь цьому новому світанку увійти в твої легені й розтектися по твоїх жилах. Судячи з усього, вчора ви заблукали не випадково.
Я не відповіла.
— І так само ви не зрозуміли історії, що оце мені повідали. Маю на увазі, що ж та церква знаменувала, — провадила вона. — Ви побачили тільки скорботу під кінець. І забули про миті радості, яких зажили там, усередині. Забули відчуття, ніби небеса наблизилися до вас, і те, як же чудово зазнати всього того разом із вашим...
Жінка зупинилася й усміхнулась:
— ...другом дитинства, — докінчила вона й підморгнула мені. — Ісус сказав: «Залити мертвим ховати мертвих»[28]. Бо Він відає, що смерті не існує. Життя існувало до нашого народження й триватиме після того, як ми покинемо цей світ.
Мої очі наповнилися сльозами.
— Те саме відбувається і з коханням, — провадила вона. — Воно вже існувало до того й триватиме завжди.
— Скидається на те, ніби ви знаєте моє життя, — відказала я.
— Усі історії кохання мають багато спільного. Я також пройшла через це у якусь мить свого життя. Та я не згадую про це. Я пам’ятаю, що кохання повернулось у подобі нового чоловіка, нових надій, нових мрій.
Вона простягла мені аркуші паперу й ручку.
— Запишіть усе, що відчуваєте. Виплесніть зі своєї душі, викладіть на папері. А потім викиньте геть. Переказ оповідає, ніби річка П’єдра є такою холодною, що, впавши в неї, все — листя, комахи, пташине пір’я — перетворюється на камінь. Хтозна, чим погана ідея залишити в її водах ще й страждання?
Я взяла папір, вона поцілувала мене й сказала, що, як захочу, можу повернутися на обід.
— Не забудьте ще про одне, — гукнула вона, уже відійшовши. — Кохання нікуди не зникає. Міняються люди!
Я засміялась, а вона у відповідь помахала мені.
Я довго дивилась на річку. Плакала, аж доки відчула, що сліз уже не залишилось.
І тоді почала писати.
Заключні слова
Я писала день, другий, ще один день. Щоранку я ходила над річку П’єдру. Щовечора жінка підходила до мене, брала за руку й відводила до своєї кімнати в старовинному монастирі.
Прала мою одіж, готувала вечерю, балакала про всілякі дрібниці й укладала мене спати.
Якось уранці, коли я вже майже закінчувала своє писання, почувся шум автомобіля. Серце мені стрепенулось, та я не хотіла повірити тому, що воно підказувало мені. Я почувалася вже вільною від усього, готовою повернутися в світ і знову стати частиною його.
Найтяжче вже минуло — щоправда, смуток залишався.
Та серце не схибило. Навіть не відірвавши очей від рукопису, я відчула його присутність і звук його кроків.
— Пілар, — промовив він, сідаючи поруч.
Я не відповіла. Я далі писала, та мені вже було несила дати лад думкам. Серце калатало, намагаючись вискочити з грудей і помчати йому назустріч. Та я не пускала.
Він залишився сидіти, задивившись на річку, а я писала й писала без упину. Так ми й провели цілий ранок, слова не промовивши, — і я пригадала мовчання вночі біля колодязя, де раптом збагнула, що я його кохаю.
Коли від утоми вже й рука затерпла, я на хвильку зупинилася. І тоді він заговорив:
— Було вже поночі, коли я вийшов з печери й не зміг тебе знайти. І тоді поїхав до Сарагоси, — казав він. — І поїхав до Сор’ї. І об’їхав би цілий світ, шукаючи тебе. Потім вирішив повернутися до монастиря П’єдра, сподіваючись натрапити на який-небудь слід, і зустрів одну жінку. Вона вказала мені, де ти. І сказала, що ти чекала на мене всі ці дні.
На очі мені набігли сльози.
— І тепер я сидітиму поряд, поки ти сидітимеш над річкою. А коли йтимеш спати, лягатиму перед твоїм домом. А якщо помандруєш далеко, поїду вслід. Аж доки не скажеш мені: йди собі геть. Тоді я піду. Та все одно кохатиму тебе до кінця моїх днів.
27
Первісно іспанський парний танець, пізніше військова маршова музика; згодом почав використовуватись і під час кориди.