— Куди ми йдемо? — запитала я.
— До статуї Богині, — була її відповідь.
— Мені треба знайти дешевий готель, щоб переночувати.
— Потім усе поясню.
Я воліла б посидіти десь у кав’ярні, ще трохи побалакати, дізнатися про нього все, що вдасться. Та я не хотіла з нею сперечатися; дозволила їй вести мене по проспекту Кастельяни, а сама роздивлялась Мадрид по спливі стількох років.
Посеред проспекту вона зупинилася і вказала на небо.
— Он вона, — мовила дівчина.
Повня сяяла крізь безлисті віти.
— Гарна, — зауважила я.
Та вона мене не слухала. Натомість розкинула руки у формі хреста долонями догори й застигла, споглядаючи повню.
«Оце втрапила, — подумала я. — Приїхала на лекцію, опинилась на проспекті Кастельяни з цією божевільною, а завтра мені їхати до Більбао».
— Дзеркало Богині Землі, — сказала дівчина, заплющивши очі. — Розкрий нам нашу силу, зроби так, щоб чоловіки розуміли нас. Народжуючись, сяючи, вмираючи й воскресаючи на небесах, ти показало нам круговорот насіння й плоду.
Дівчина простягла руки до неба й так стояла тривалий час. Люди, проходячи, дивилися й сміялись, та вона того не помічала, а от я, стоячи поряд, просто помирала від сорому.
— Мені було потрібно це зробити, — сказала вона по цьому тривалому вшануванню. — Щоб Богиня опікувалася нами.
— Про що ти говориш, урешті-решт?
— Про те саме, що й твій друг, але правдивими словами.
Я пошкодувала, що не була уважною під час лекції. Не спромоглася зрозуміти правильно сказане ним.
— Ми знаємо жіноче обличчя Бога, — мовила дівчина. — Ми — жінки, які розуміють і люблять Велику Матір. Ми розплачуємося за нашу мудрість гоніннями та вогнищами, але виживаємо. І тепер розуміємо її загадки.
Вогнища. Відьми.
Я придивилася до цієї жінки. Вона була гарна, її руде волосся спадало до середини спини.
— Поки чоловіки ходили на полювання, ми залишалися в печерах, у череві нашої Матері, дбаючи про наших дітей, — вела вона далі. — І саме тоді Велика Мати всьому нас і навчила. Чоловік жив у русі, тоді як ми перебували в череві Матері. Завдяки цьому ми помітили, що насіння перетворювалось на рослини, і повідомили про це наших чоловіків. Ми випекли перший хліб і нагодували їх. Виліпили першу посудину, щоб вони могли пити. І збагнули цикл народження, бо наше тіло повторювало місячний ритм.
Раптом дівчина зупинилася:
— Он вона.
Я подивилась. Посеред площі, оточеної круговим потоком автомобілів, бив водограй. А в центрі водограю була скульптура жінки у колісниці, запряженій левами.
— Це площа Кібели[8], — сказала я, бажаючи показати, що знаю Мадрид. Я раніше бачила цю скульптуру на десятках поштових листівок.
Та вона мене не слухала. Була вже на проїжджій частині, намагаючись проскочити поміж машинами.
— Ходімо туди! — кричала дівчина, махаючи з-посеред транспортного виру.
Я вирішила приєднатись до неї, тільки щоб запитати про який-небудь готель. Це божевілля вже почало втомлювати, і мені треба було поспати.
Ми дісталися водограю майже водночас: у мене серце вистрибувало з грудей, а в неї на губах цвіла усмішка.
— Вода! — казала вона. — Вода — це її втілення!
— Будь ласка, підкажи мені якийсь дешевий готель.
Вона занурила руки у басейн водограю.
— Зроби, як я, — звернулася вона до мене. — Торкнися води.
— І не збираюся. Але й заважати не хочу. Піду пошукаю який-небудь готель.
— Зачекай іще хвильку.
Дівчина дістала із сумки маленьку флейту й заграла. Ця музика буквально заворожувала: вуличний шум почав віддалятися, і моє серце заспокоїлося. Я присіла на край водограю, слухаючи звучання води та флейти, звернувши очі до повні над нами. Щось казало мені, — хоч я й не розуміла достеменно, — що там була частка моєї жіночої природи.
Не знаю, скільки часу вона грала. Скінчивши, обернулася до водограю й промовила:
— Кібела. Одне з утілень Великої Матері. Відає врожаями, годує міста, повертає жінці її роль священниці.
— Хто ти? — запитала я. — Чому попросила піти з тобою?
Вона обернулась до мене:
— Я — те, що ти бачиш у мені. Я належу до релігії Землі.
— Чого ти хочеш від мене? — наполягала я.
— Я можу читати в твоїх очах. Можу читати в твоєму серці. Ти палко закохаєшся. І страждатимеш.
— Я?
— Ти знаєш, про що кажу. Я бачила, як він на тебе дивився. Він кохає тебе.
Божевільна жінка.
— Тому я й покликала тебе піти зі мною, — вела вона далі. — Тому що на нього треба зважати. Хоч би й казав дурниці, та принаймні визнає Велику Матір. Не дай йому заблукати. Допоможи йому.
— Ти й сама не знаєш, що кажеш. Заблукала у своїх вигадках, — відказала я, знов петляючи поміж машинами й поклявшись ніколи більше не думати про слова цієї жінки.
Неділя, 5 грудня 1993 р.
и зупинилися випити кави.
— Життя навчило тебе багатьох речей, — сказала я, намагаючись підтримати розмову.
— Воно навчило, що ми можемо навчатися, навчило, що можемо змінюватися, — відповів він. — Навіть якщо це здається неможливим.
Він не бажав про це говорити. А ми ж майже не розмовляли упродовж двох годин поїздки, доки не дісталися цього придорожнього бару.
Спочатку я взялася пригадувати наші дитячі роки, але він виявляв інтерес до цього хіба з поваги. Він навіть не слухав мене, ставлячи запитання про вже сказані речі.
Щось мало піти не так. Можливо, час і відстань назавжди віддалили його від мого світу. «Це він говорить про магічні миті, — думала я. — Яка різниця, що робили раніше Кармен, Сантьяго чи Марія?» Його світ був іншим, Сор’я лишалася тільки далеким спогадом — застигла у часі, з друзями дитинства, що в дитинстві й зосталися, зі старими людьми, ніби й досі живими, зайнятими тими ж справами, що й двадцять дев’ять років тому.
Я вже почала розкаюватись у тому, що погодилася, аби він мене підвіз. Коли він знову змінив тему, поки ми пили каву, я вирішила більш не наполягати.
Решта дві години до Більбао були справжніми тортурами. Він дивився на дорогу, я дивилася у вікно, й ми обоє не приховували відчуття незручності. У взятому напрокат автомобілі не було радіо, і залишалося тільки тактовно підтримувати мовчанку.
одім запитаємо, де автовокзал, — сказала я, щойно ми з’їхали з автостради. — Є прямі автобуси до Сарагоси.
Був час сієсти, тож на вулицях нечасто траплялися люди. Ми проминули якогось пана, потім молоде подружжя, та він навіть не спинився, щоб розпитати. — Ти знаєш, де це? — запитала я перегодом.
— Де — що?
Він і далі не слухав, що я йому кажу.
І раптом я зрозуміла це мовчання. А про що ж мав би він розмовляти з жінкою, яка ніколи не подорожувала по світу? Що за радість бути поряд із кимось, хто відчуває страх перед невідомим, хто прагне стабільної роботи та заміжжя як у всіх. Я ж — от горенько! — балакала про тих само приятелів дитинства, струшувала порох зі спогадів про убоге містечко. Єдина моя тема.
— Ти можеш залишити мене просто тут, — сказала я, коли ми доїхали до, як видавалося, центру міста. Я намагалася поводитись невимушено, та сама собі здавалася сміховинною, безпорадною та нудною. Та він не спинив машину.
— Мені треба сісти на автобус до Сарагоси, — напосідала я.
— Я тут ніколи не був. Не знаю, де мій готель. Не знаю, де саме відбудеться лекція. Не знаю, де автовокзал.
— Розберуся, не переймайся.
Він стишив хід, та все-таки не зупинявся.
— Я хотів би... — сказав він.
Двічі не зміг закінчити речення. Я намагалась додумати, чого ж він хотів: подякувати мені за компанію, передати привіт кому-небудь із друзів, щоб у такий спосіб позбутися відчуття напруги.