«Я цілі дні просиджую за тими книжками й зошитами, роблячи надлюдське зусилля, щоб купити собі власне ж рабство, — думала тоді. — Нащо мені та посада? Що вона мені додасть як людині чи як жінці?»
Нічогісінько. Я народилася не для того, щоб решту життя провести за столом, допомагаючи суддям вести свої процеси.
«Мені не слід так думати про своє життя. Я маю повернутися до нього вже цього тижня».
Це, мабуть, вино подіяло. Хай там як, а хто не працює, той не їсть.
«Це якийсь сон. Він зараз скінчиться».
Та скільки я можу дозволити тривати цьому сну? Я вперше подумала, що могла б найближчими днями поїхати з ним у гори. Врешті-решт, розпочинався святковий тиждень.
— А ти хто йому? — запитала якась гарна жінка за нашим столом.
— Приятелька дитинства, — відповіла.
— І він таке робив ще дитиною? — далі питала вона.
— Що саме робив?
Здавалося, що розмова за столом потроху-потроху стихла.
— Ти ж розумієш, — наполягала жінка. — Чудеса.
— Він уже тоді вмів добре говорити, — відповіла я, сама не тямлячи, що кажу.
Усі засміялися, і він теж, та я так і не збагнула причини цього сміху. Але від випитого вина почувалася розкутою й не мала потреби контролювати те, що відбувалося.
Я замовкла, роззирнулася, зробила свою заувагу до якоїсь обговорюваної теми, про яку тут-таки забула. І знову поринула в думки про свята.
Я добре там почувалася, пізнаючи нових людей. Сперечалися про речі серйозні, але з жартами, і в мене було відчуття прямої участі в тому, що відбувається у світі. Принаймні цієї ночі я не була звичайною жінкою, яка сприймає життя через телебачення або газети.
Коли повернуся до Сарагоси, то багато чого зможу розповісти. Якби я прийняла запрошення на святкування Пречистої, то потім змогла б цілий рік жити новими спогадами.
«Він мав цілковиту рацію, не звертаючи уваги на мою балачку про Сор’ю», — міркувала я. І мені стало шкода самої себе: роками в шухляді моєї пам’яті зберігалися одні й ті самі історії.
— Випий ще трохи, — сказав якийсь білявий чоловік, наповнюючи мою склянку.
Я випила. Подумала про те, як небагато могла б розповісти своїм дітям й онукам.
— Я розраховую на тебе, — сказав мій друг так, що тільки я могла це почути. — Їдьмо до Франції.
Випите вино дало мені більше свободи, щоб сказати те, що думала.
— Тільки якщо зможемо з’ясувати одну річ, — відповіла я.
— Що саме?
— Те, про що ти говорив перед лекцією. У кав’ярні.
— Про медалик?
— Ні, — відповіла я, дивлячись йому в очі і з усіх сил намагаючись видаватися тверезою. — Про те, що ти тоді сказав.
— Потім поговоримо, — мовив він, міняючи тему.
Зізнання в коханні. Ми тоді не мали часу поговорити, але я могла б переконати його, що йшлося зовсім не про те.
— Якщо хочеш, щоб я поїхала з тобою, ти маєш мене вислухати, — сказала я.
— Я не хочу розмовляти тут. Ми ж відпочиваємо.
— Ти дуже рано виїхав із Сор’ї, — правила я. — Я — єдиний твій зв’язок із рідною землею. Через мене ти ближче до свого коріння, і це дає тобі сили йти вперед. Оце й усе. Не може існувати ніякого кохання.
Він вислухав мене, нічого не сказавши. Хтось підізвав його, питаючи думки про щось, і я не змогла продовжити розмову.
«Принаймні я висловила ясно, що думаю», — сказала собі. Не може існувати таке кохання, хіба що в чарівних казках.
Бо в реальному житті кохання має бути можливим.
Навіть якщо немає на нього відповіді одразу, все ж кохання може тривати, коли є надія, — хоч би яка далека, — завоювати кохану людину.
Решта — то примари.
Ніби відчитавши мої думки, він підняв до мене тост із іншого краю стола.
— За кохання! — сказав він.
Він теж був трохи сп’янілий. Я вирішила скористатися нагодою.
— За мудрих, здатних зрозуміти, що подекуди закоханість — то залишок дитячих дурничок, — сказала я.
— Той, хто мудрий, є таким тільки тому, що кохає. А той, хто дурний, є таким тому, що думає, ніби спроможний зрозуміти кохання, — відповів він.
Інші за столом почули ці репліки, й зав’язалася жвава суперечка про кохання. Кожен мав власну сформовану думку й запекло її відстоював, тож виникла потреба ще кількох пляшок вина, щоб товариство заспокоїлося. Нарешті хтось сказав, що вже пізно й власник ресторану збирається зачиняти.
— У нас буде п’ять вихідних, — закричав хтось за іншим столиком. — Якщо господар хоче зачиняти ресторан, то це тому, що ви обговорювали серйозні справи!
Усі розсміялися, але не він.
— А де ж ми мали б обговорювати серйозні справи? — спитав він того підпилого за сусіднім столиком.
— У церкві! — сказав підпилий. Цього разу вибухнув реготом увесь ресторан.
Я подумала, що він полізе битися, бо всі ми повернулися в підлітковий вік, коли бійки ставали частиною нічного життя — разом із поцілунками, сороміцькими пестощами, гучною музикою та швидкістю.
Але він обмежився тим, що взяв мене за руку й попрямував до дверей.
— Краще б уже всім розходитися, — сказав він. — Пора пізня.
оли ллє в Більбао, то відчуття, що це — по всьому світу. Хто кохає, повинен уміти втрачати й знаходити. Мій друг, певно, досяг рівноваги між цими двома краями. Йому весело, й він наспівує по дорозі до готелю.
Хоч вино ще не вивітрилось і барви довкола ще яскравіють, я потроху повертаюся до рівноваги. Мені треба тримати ситуацію під контролем, тому що найближчими днями я збираюся в подорож.
Буде неважко утримати цей контроль, бо я вже не під владою пристрасті. Хто здатен приборкати своє серце, здатен завоювати світ.
як ото співається[9].
«Я б хотіла не контролювати своє серце», — думаю собі. Якби я змогла віддати його, нехай лише на вихідні, то ці краплі дощу на моєму обличчі мали б інший смак. Якби кохати було легко, ми тримали б одне одного в обіймах, а слова цієї пісні оповідали б історію, що є й нашою історією. Якби не було Сарагоси, куди по святах треба вернутись, я бажала би, щоб захмеління не минало ніколи і мені було вільно цілувати його, пестити, вимовляти й чути слова, що закохані кажуть між себе.
Але ні. Не можу.
Не хочу.
Рушаймо у політ, моя кохана[10], — співається в пісні. Так, вийти й полетіти. Наскільки мені це дано.
Він іще не знає, що моя відповідь на його запрошення — «так». Чому ж я хочу ризикувати? Тому що в цю мить я напідпитку і втомлена своїми одноманітними днями.
Та ця втома мине. І потім я захочу повернутися до Сарагоси, міста, що обрала собі для життя. На мене чекає навчання, відкритий конкурс на заміщення посади. На мене чекає майбутній чоловік, якого маю собі знайти, що не буде важко.
На мене чекає розмірене життя, з дітьми й онуками, з розпланованим сімейним бюджетом та щорічними святами. Я не знаю його побоювань, але знаю свої. Мені не потрібні нові страхи — досить тих, що вже є.
Я не змогла б — ніколи — закохатися в такого, як він. Я знаю його занадто добре, ми прожили поруч багато часу, я знаю про його слабкості й тривоги. Я не зможу обожнювати його, як інші люди.
Я знаю, що кохання й загати — однакові: якщо хоч якусь шпарину залишиш, струмінчик води неодмінно проникне, невдовзі він розірве стіни — і настане мить, коли ніхто не зможе стримати силу потоку.
Якщо стіни руйнуються, кохання оволодіває всім; і вже байдуже, що там є можливим чи неможливим, байдуже, чи можемо утримати кохану людину біля себе, а чи ні — кохати означає втратити контроль над собою.
Ні, я не можу залишити хоч якусь шпарину. Хоч би й найменшу.
— Хвилиночку!
Раптом він перестав співати. Швидкі кроки залунали по вологій бруківці.
9
Слова з аргентинського танґо 1969 р., текст Орасйо Феррери, музика Астора П’яццоли; фраза про божевільних вище — трохи неточна цитата звідти ж.