— Ходімо, — сказав він, узявши мене за руку.
— Зачекайте! — гукав якийсь чоловік. — Мені треба поговорити з вами!
Але він лише наддав ходу.
— Це не до нас, — сказав він. — Ходім до готелю.
Та ні, це стосувалося саме нас: бо на тій вулиці не було більш нікого. Серце мені закалатало, й хміль тут же вивітрився. Я пригадала, що Більбао розташоване в Країні басків і напади терористів відбувалися часто. Кроки лунали все ближче.
— Ходімо, — сказав він, іще наддаючи ходу.
Та було вже запізно. Фігура мокрого з ніг до голови чоловіка просто влізла поміж нас.
— Зупиніться, будь ласка! — сказав чоловік. — Богом благаю.
Я була перелякана й роззиралася, куди б його тікати, шукаючи очима поліцейську машину, що могла б якимось чудом з’явитися. Несамохіть я схопила мого друга за руку, — але він відвів мої долоні.
— Будь ласка! — сказав чоловік. — Я дізнався, що ви в місті. Мені потрібна ваша допомога. Йдеться про мого сина!
Чоловік заплакав і вклякнув на тротуарі.
— Будь ласка! — благав він. — Будь ласка!
Мій друг глибоко зітхнув, схилив голову й заплющив очі. Якусь мить він мовчав, і єдине, що ми могли чути, був шум дощу впереміш зі схлипуваннями чоловіка, що стояв на колінах на хіднику.
— Йди до готелю, Пілар, — сказав нарешті мій друг. — І лягай спати. Я не повернуся раніше світанку.
Понеділок, 6 грудня 1993 р.
кільки ж пасток розставляє кохання. Коли воно хоче об’явитися, то тільки своїм світлом сяйне, — і не дозволяє нам побачити тіні, породжувані цим світлом.
— Поглянь на землю довкола нас, — сказав він. — Припадімо до неї та послухаймо, як б’ється серце планети.
— Іншим разом, — відповіла я. — Я не можу забруднити єдиний жакет, що взяла з собою.
Ми йшли по пагорбах, вкритих оливковими гаями. Після вчорашнього дощу в Більбао вранішнє сонце приносило відчуття якогось сну. Я не мала з собою чорних окулярів — узагалі нічого не мала з собою, адже збиралась повернутися до Сарагоси у той же день. Мені довелося спати в його сорочці, що він позичив мені; і ще я купила майку в крамничці на розі готелю, аби принаймні мати можливість випрати ту, що була на мені.
— Тебе, певно, дратує бачити мене постійно в тім самім одязі, — кажу я жартівливо, щоб якась буденна справа повернула мене в дійсність.
— Я щасливий від того, що ти поряд.
Він не повертався до розмови про кохання, відколи віддав мені медалик. Але він у доброму гуморі — здається, ніби йому знову вісімнадцять. Крокує поруч зі мною, теж занурений у ясність цього ранку.
— І що ти збираєшся там робити? — спитала я, махнувши рукою в бік Піренеїв на горизонті.
— За цими горами — Франція, — усміхнено відповів він.
— Та географію я вивчала. Цікавлюся, навіщо нам туди йти.
Він мовчав якийсь час, тільки усміхався.
— Щоб ти побачила один будинок. Хтозна, може, він тебе зацікавить.
— Якщо ти збираєшся зайнятися продажем нерухомості, забудь. Я не маю грошей.
Мені було однаково, куди прямувати, — чи до якогось поселення в Наваррі, чи до самої Франції. Аби тільки не провести свята в Сарагосі.
«Ну що, бачиш? — я почула, як мій мозок звертається до мого серця. — Ти рада, що прийняла запрошення. Ти змінилася, й сама цього не усвідомлюєш».
Ні, я аж ніяк не змінилась. Просто трохи відпружилася.
— Поглянь на каміння на стежці.
Воно округле, гладеньке. Схоже на морську гальку. Але ж моря ніколи не було тут, на цих наваррських полях.
— Ноги трударів, ноги прочан, ноги шукачів пригод відшліфували ці камені, — каже він. — Вони змінилися, й подорожани теж.
— І це саме мандри навчили тебе всьому, що ти знаєш?
— Ні. Цьому мене навчили чудеса Одкровення.
Я не зрозуміла, та й не намагалася. Занурилась у сонячне сяяння, в рівнину, в гори на обрії.
— Куди ми оце йдемо? — спитала я.
— Нікуди. Просто насолоджуємось ранком, сонцем, прекрасним краєвидом. На нас іще чекає довга подорож машиною.
Він вагається хвильку, а тоді запитує:
— Медалик сховала?
— Сховала, — відповідаю і наддаю ходу. Не хочу, щоб він завів розмову на цю тему, вона зруйнує відчуття радості й свободи цього ранку.
Стає видно якесь містечко. Воно височіє на вершині пагорба, як ото середньовічні міста, і я можу здалека побачити дзвіницю його церкви та руїни замку.
— Ходімо туди, — прошу я.
Він вагається, та зрештою погоджується. По дорозі натрапляємо на каплицю, і мені хочеться зайти в неї. Молитись я вже розучилася, але тиша церков завжди заспокоює мене.
«Не почувайся винною, — кажу сама собі. — Якщо в ньому палає пристрасть, це його проблема».
Він спитав про медалик. Я розумію, що він хотів, аби я повернулася до нашої розмови в кафе. Водночас він боїться почути те, чого чути не хоче, — тому й не продовжує, не торкається теми.
Можливо, він і справді мене кохає. Але нам треба зуміти перетворити це кохання на щось відмінне, глибинне.
«Сміхота, — міркую собі. — Не існує нічого глибшого за кохання. У дитячих казках принцеси цілують жаб, і ті перетворюються на принців. У реальному житті принцеси цілують принців, і ті перетворюються на жаб».
айже за пів години ми підходимо до каплиці. На її сходинках сидить старий чоловік.
Це — перша людина, яку ми побачили від початку нашої мандрівки, бо стоїть кінець осені й поля знову віддані в руки Господа, який своїм благословенням робить землю родючою й дозволяє людині здобувати поживу в поті чола свого.
— Добридень, — сказав він чоловікові.
— Добридень.
— Як називається це поселення?
— Сан-Мартін-де-Унш.
— Унш? — перепитую я. — Ніби ім’я гнома! Старий не розуміє жарту. Дещо незграбно я прямую до дверей каплиці.
— Заходити не можна, — каже старий. — Опівдні зачинилась. Якщо бажаєте, можете прийти о четвертій вечора.
Та двері відчинені. Я бачу, що всередині, але нечітко, бо тут, іззовні, надто яскраво.
— Тільки на хвилинку. Я хотіла б помолитися.
— Мені дуже шкода. Уже зачинено.
Мій друг слухає, як я розмовляю зі старим. І нічого не каже.
— Ну, гаразд, ходім звідси, — кажу я. — Дарма сперечатися.
Та він і далі дивиться на мене; його погляд порожній і ніби спрямований крізь мене.
— То ти не хочеш побачити каплицю? — питає він.
Я розумію, що йому не сподобалась моя поведінка.
Певно, він собі думає, що я слабка боягузка, не здатна боротися за те, чого бажаю. Принцеса перетворюється на жабу і без поцілунку.
— Згадай про вчорашнє, — кажу. — Ти припинив розмову в барі, бо не мав бажання сперечатись. А тепер, коли я роблю те саме, ти мені дорікаєш.
Старий байдуже стежить за нашою суперечкою. Він, певно, задоволений, бо хоч би щось таки відбувається тут, перед його очима — у місці, де всі ранки, дні й вечори — однакові.
— Двері церкви відчинені, — каже мій друг, звертаючись до старого. — Якщо вам потрібні гроші, ми щось дамо. Але вона хоче побачити церкву.
— Години відвідин скінчились.
— Та нехай. А ми все одно ввійдем.
Він бере мене за руку, й ми входимо.
Серце мені калатає. Старий може розлютитися, покликати поліцію, зіпсувати нам подорож.
— Чому ти так робиш?
— Тому що ти хочеш зайти до каплиці, — чую у відповідь.
Але я вже не можу добре роздивитися, що там усередині; ця суперечка — і моя поведінка теж — зруйнувала чари мало не ідеального ранку.
Я уважно дослухаюся до того, що відбувається назовні, — уявляю собі, як старий виходить і прибуває місцева поліція. Осквернителі каплиць. Злодії. Я роблю щось заборонене, порушую закон. Адже старий сказав, що зачинено, що години відвідувань скінчилися! Він — просто нещасний дідок, неспроможний зупинити нас, — і поліція поведеться ще суворіше, адже ми зневажили людину похилого віку.