Я постояла всередині рівно стільки часу, аби показати, що вже задоволена. Серце мені й далі стукотить так голосно, що аж боюсь, аби мій друг не почув.
— Ну, ходім уже, — кажу по якімсь часі, який, на мою думку, достатній, аби проказати всю «Аве Марія».
— Не бійся, Пілар. Тобі не доведеться стати «співсценаристом».
Я не хочу, щоб проблема зі стариганем обернулася на проблему з моїм другом. Треба зберігати спокій.
— Я не знаю, що таке «співсценарист», — відказую.
— Деякі люди живуть у постійній сварці — з кимось, із самими собою, з самим життям. І тоді вони починають створювати у своїй голові щось на кшталт театральної п’єси і пишуть сценарій, відповідний їхнім невдачам.
— Я знаю багатьох таких людей. Тепер розумію, про що ти.
— Та найгірше, утім, те, що вони не можуть показати цю виставу самі, — веде він далі. — І тоді починають збирати інших акторів. Саме це отой тип, там за дверима, і зробив. Він хотів за щось помститися і обрав для цього нас. Якби ми послухалися його заборони, то тепер би розкаювались і почувалися переможеними. Ми погодились би взяти участь у його жалюгідному житті й невдачах. Агресивність цього пана була очевидною, було легко уникнути перетворення на його співсценариста. Натомість інші люди прикликають нас, коли починають поводитись як жертви, нарікаючи на несправедливість життя, прохаючи в інших розуміння, порад, співчування.
Він подивився мені просто в очі.
— Обережно, — промовив він. — Якщо увійдеш у цю гру, неодмінно програєш.
Він мав рацію. Утім, я й так почувалася в каплиці незатишно.
— Я вже помолилася. Зробила те, чого хотіла. Тепер можемо піти.
Ми вийшли. Контраст між напівтемрявою каплиці та яскравим сонцем назовні на якусь мить осліплює мене. Щойно очі звикають, помічаю, що старого вже немає.
— Ходім обідати, — каже мій друг і рушає у бік містечка.
а обідом я випиваю два келихи вина. Ніколи в житті стільки не пила. Перетворююся на п’яницю. «Ну, це я перебільшую».
Він розмовляє з офіціантом. Дізнається, що навколо є кілька римських руїн. Я намагаюся взяти участь у розмові, та мені не вдається приховати поганий настрій.
Принцеса перетворилася на жабу. І яке це має значення? Кому я маю щось там доводити, якщо не шукаю нічого — ні чоловіка, ні кохання?
«А я ж це знала, — думаю собі. — Знала, що мій світ захитається. Мозок попередив — а серце не схотіло дослухатися поради».
Мені довелося заплатити високу ціну, аби здобути те мале, що маю. Довелось зректися стількох бажаних речей, відмовитися від стількох доріг, які відкривалися переді мною.
Я пожертвувала своїми мріями заради мрії найбільшої — умиротворення. І тепер я не хочу відмовлятися від цього.
— Ти напружена, — каже він, перериваючи розмову з офіціантом.
— Так, напевно. Гадаю, що той старий пішов кликати поліцію. Це маленьке містечко, й вони знають, де ми тепер. І твоє вперте бажання пообідати тут може покласти край нашим вихідним.
Він крутить на столі склянку з мінеральною водою. Напевно, розуміє, що річ зовсім не в цьому, — а в тому, що мені, правду кажучи, соромно. Чому ми вчиняємо так із нашими життями? Чому бачимо порошинку в оці — й не бачимо гір, полів та оливкових гаїв?
— Послухай: нічого такого не трапиться, — каже він. — Старий уже повернувся до себе додому й геть забув про цей випадок. Повір мені.
«Я нервуюся не тому, бевзю ти такий», — кажу я подумки.
— Дослухайся до свого серця, — править він своєї.
— Саме це я й роблю: дослухаюся, — відказую. — І воліла б піти звідси. Не подобається мені тут.
— Сьогодні більше не пий. Це не поможе.
До цієї миті я тримала себе в руках. А тепер краще сказати все, що думаю.
— Ти гадаєш, ніби все знаєш, — кажу йому. — Що розумієшся на магічних митях, на дитині всередині нас. Не уявляю, який тобі сенс бути поряд зі мною.
Він сміється.
— Я в захваті від тебе й від тої боротьби, яку ти ведеш зі своїм серцем.
— Якої ще боротьби?
— Ну, нехай, облишмо.
Але я розумію, що він хоче сказати.
— Не обманюйся, — відповідаю я. — Коли хочеш, можемо поговорити про це. Ти помиляєшся щодо моїх почуттів.
Він полишає своє вертіння склянки на столі й пильно дивиться на мене:
— Аж ні. Я знаю, що ти мене не кохаєш.
Це ще дужче збиває мене з пантелику.
— Та я боротимуся за це, — веде він далі. — Є в житті речі, за котрі варто боротися до кінця.
У мене немає відповіді на його слова.
— Ти — варта цього, — каже він.
Я дивлюся в інший бік, намагаючись удавати, ніби мене цікавить оформлення ресторану. Я вже була почувалася жабою, і от знову стаю принцесою.
«Я хочу вірити його словам, — розмірковую, розглядаючи картину з рибалками й човном. — Нічого не зміниться, та принаймні я не почуватимусь такою слабкою, ні на що не спроможною».
— Вибач мені агресивність, — кажу тоді.
Він усміхається. Підкликає офіціанта й оплачує рахунок.
На зворотному шляху я ще дужче розгублена. Можливо, через сонце — та ні, стоїть осінь, і сонце зовсім не пече. Можливо, через стариганя — та ні, старий зник уже з мого життя.
Можливо, через те, що все це — нове. Нові черевики муляють. Життя нічим не відрізняється: захоплює нас зненацька й змушує прямувати до невідомого, — коли ми не хочемо, коли не потребуємо цього.
Я намагаюся зосередитись на краєвидах, та мені вже не вдається дивитися на поля, вкриті оливковими деревами, на містечко на горі, на каплицю, біля дверей якої сидів старий. Усе це тепер мені незнайоме.
Я пригадую вчорашню пиятику й пісню, яку він співав:
До чого тут Буенос-Айрес, якщо ми в Більбао? Що це за вулиця, Ареналес? Він на щось натякав?
— Що за пісню ти співав учора?
— «Баладу для божевільного», — каже він. — А чому ти спитала про це допіру сьогодні?
— Просто так, — відповідаю я.
Та воно не просто так. Я розумію, що він співав цю пісню, бо це — пастка. Він змусив мене запам’ятати слова, — я маю вивчати теми до іспиту. Він міг би заспівати якусь відому пісню, яку я вже чула раніше тисячі разів, — та обрав те, чого я ніколи не чула.
Це пастка. Адже згодом, коли я почую цю пісню по радіо чи на платівці, то згадаю про нього, про Більбао, про ту осінню пору, коли моє життя знов перетворилося на весну. Згадаю своє піднесення, пригоду й дитя, що воскресло Господь знає звідки.
Він продумав усе це. Він — мудрий, досвідчений, бувалий і знає, як завоювати жінку, якої прагне.
«Я божеволію», — кажу собі. Мені здається, що я п’яниця, адже пила два дні поспіль. Мені здається, що він знає всенькі каверзи. Мені здається, що своєю лагідністю він мене контролює й керує мною.
«Я в захваті від боротьби, яку ти ведеш зі своїм серцем», — сказав він у ресторані.
Та він обманюється. Бо боролася я зі своїм серцем і перемогла його вже раніше.
Я знаю свої межі й наскільки здатна страждати.
— Скажи що-небудь, — прошу його, коли ми прямуємо назад до машини.
— Що саме?
— Будь-що. Поговори зі мною.
Він починає розповідати мені щось про явлення Діви Марії у Фатімі. Не знаю, чому його потягло про це говорити, — але мені таки вдається відволіктися, слухаючи оповідку про трьох пастушків, що розмовляли з Нею.
Невдовзі серце вгамовується. Так, я добре знаю свої межі й умію контролювати себе.
и приїхали вночі, туман був такий густий, що зрозуміти, де ми, було непросто. Я насилу могла розгледіти маленьку площу, ліхтар, якісь середньовічні будинки, ледь осяяні жовтим світлом, і колодязь.
— Ну й туман! — збуджено сказав він.
Я почувалася розгубленою.