— Ми в Сен-Савені[12], — додав він.
Назва не казала мені нічого. Але ми перебували у Франції, і я почувалася піднесено.
— А чому ми сюди приїхали?
— Тому що тут є будинок, який я хочу тобі продати, — відповів він, сміючись. — Крім того, я пообіцяв повернутися в день Непорочного Зачаття.
— Сюди?
— Майже, недалечко.
Він зупинив машину. Коли ми вийшли, він узяв мене за руку, й ми попростували крізь туман.
— Це місце ввійшло в моє життя несподівано, — сказав він.
«Як і ти в моє», — подумала я.
— Одного дня тут я збагнув, що збився з дороги. Ба, не зовсім так: насправді, я її радше віднайшов.
— Ти говориш загадками, — зауважила я.
— Саме тут я зрозумів, що мені в житті не вистачає тебе.
Я знов роззирнулася. Сама не розуміючи, чому.
— І який стосунок це має до твоєї дороги?
— Ходім розпитаємо про житло, бо єдині два готелі в цьому містечку відкриті лише влітку. Потім повечеряємо в якомусь доброму ресторані, у спокої, не боячись поліції, не потребуючи вертатись бігцем до машини. І коли вино розв’яже нам язики, поговоримо про все.
Ми засміялися водночас. Я вже не почувалась у такому напруженні. Під час поїздки я дала собі звіт із тих дурниць, що собі надумала. Поки ми перетинали гірське пасмо, що відділяє Францію від Іспанії, я благала Бога, щоб він вимив із моєї душі напругу й страх.
Я вже втомилася від ролі наївної дитини, коли чинила подібно до багатьох подруг, які відчували острах перед неможливим коханням, не знаючи достоту, що ж воно таке, те «неможливе кохання». Якщо продовжуватиму це, то втрачу все добре, що ті лічені дні поруч із ним можуть мені дати.
«Обережно, — подумала я. — Обережно зі шпариною в загаті. Якщо вона з’явиться, ніщо в світі не зможе затулити її».
— Нехай Пресвята Діва береже нас нині і прісно й вовіки віків, — сказав він.
Я не відповіла.
— А чому ти не сказала «амінь»? — спитав він.
— Бо не вважаю це аж таким важливим. Були часи, коли релігія була частиною мого життя, та вони вже минули.
Він повернувся, й ми пішли до машини.
— Утім, досі молюся, — вела я далі. — Наприклад, коли ми перетинали Піренеї. Та чисто механічно, навіть не знаю, чи справді вірю в це.
— Чому?
— Тому що довелося страждати, а Господь мене не почув. Тому що багато разів намагалась кохати від усього серця, а те кохання було розтоптане, зраджене. Якщо Бог — це любов, він мав би дбайливіше поставитися до моїх почуттів.
— Бог — це любов. А найкраще на цьому знається саме Пресвята Діва.
Я розреготалась. А коли знову поглянула на нього, побачила, що його вигляд цілком серйозний, він зовсім не жартував.
— Діва Марія розуміє таємницю цілковитої самовідданості, — вів він далі. — І тому, що сама любила й страждала, вона звільнила нас від болю. Так само, як Ісус звільнив нас від гріха.
— Ісус був сином Божим. А Пресвята Діва — звичайною жінкою, що зазнала благодаті виносити Його, — відказала я. Бо хотіла виправити враження від мого недоречного сміху, хотіла, аби він знав, що я шаную його віру. Та віра й любов — не предмет для сперечання, особливо в такому чарівному містечку, як це.
Він відчинив дверцята й ухопив обидві сумки. Коли я захотіла забрати в нього свою поклажу, він осміхнувся.
— Дозволь, я понесу твою сумку, — сказав він.
«Давно вже ніхто не поводиться так зі мною», — подумала я.
Ми постукали в перші-ліпші двері; господиня сказала, що не здає кімнат. У другому будинку ніхто й не вийшов. У третьому нас добре зустрів шанобливий дідусь, та коли ми оглянули кімнату, там виявилося тільки одне ліжко. Я відмовилася.
— Либонь, краще нам поїхати до якогось більшого міста, — запропонувала я, коли ми вийшли.
— Ми знайдемо кімнату, — відповів він. — Чи ти чула про таке собі вправляння з Іншим? Це частина однієї історії, написаної сто років тому, автор якої...
— Облиш про автора й розкажи мені історію, — прошу я, поки ми перетинаємо єдину площу Сен-Савена.
— Один чоловік зустрічає старого друга, який марно намагається досягти успіху в житті. «Треба б йому дати трохи грошей», — думає він. І трапилось так, що саме того вечора він дізнається, що його старий друг розбагатів і ще й прийшов повернути все, чого напозичався протягом багатьох років.
Ідуть вони тоді до бару, до якого вчащали разом, і той платить за всіх. Коли ж його питають про джерело такого успіху, він відповідає, що ще донедавна жив як Інший.
— Це що за Інший? — запитують його.
— Інший — це той, яким мене вчили бути, але який не є мною. Інший вірить, що обов’язком людини є провести ціле життя, міркуючи, як же зібрати стільки грошей, щоб не вмерти з голоду в старості. Він розмірковує і будує стільки планів, аж доки відкриває для себе, що він — жива істота, коли дні його на Землі вже майже скінчилися. Але тоді вже запізно.
— А ти, ким же є ти?
— Я — той, ким є кожен із нас, коли дослухається до свого серця. Людина, яку чарує таємниця життя, яка відкрита до чудес, яка відчуває радість та піднесення від того, що робить. А от цей Інший, що боявся розчарувань, не давав мені діяти.
— Але ж існує страждання, — каже товариство в барі.
— Існують поразки. І ніхто від них не втече. Тому краще програти окремі битви у боротьбі за свої мрії, ніж бути розгромленим, не розуміючи, за що саме ти борешся.
— Й оце все? — питають люди в барі.
— Так. І коли я це зрозумів, твердо постановив собі бути таким, яким справді завжди хотів бути. Інший залишився там, у моїй кімнаті, та я більше не дозволяв йому проникнути в себе, хоча він кілька разів намагався налякати мене, остерігаючи перед ризиком не думати про майбутнє. Відколи я вигнав Іншого з мого життя, божественна енергія почала творити свої чудеса.
«Напевно, він вигадав цю історію. Може, вона й красива, та не правдива», — думала я, поки ми намагалися знайти, де зупинитися. У Сен-Савені було не більше тридцяти будинків, і нам незабаром таки довелося б зробити те, що я й запропонувала, — поїхати до більшого міста.
Хоч би який ентузіазм він виявляв, хоч би як далеко від його життя вже перебував Інший, а мешканці Сен-Савена не знали, що його мрією було заночувати в містечку, й аж ніяк не збиралися в тому допомогти. Тим часом, розповідаючи ту історію, він ніби зазирав усередину мене; бачив мої страхи, непевність, намагання не помічати всього, що є чудом, бо завтра воно може скінчитися, й ми будемо страждати.
Боги кидають кості, не запитуючи нас, чи ми бажаємо взяти участь у грі. Вони й знати не хочуть, чи ти залишила чоловіка, дім, кар’єру, мрію. Боги не звертають уваги на те, що в тебе є життя, в якому кожна річ на своєму місці, кожне бажання може бути досягнуто працею і наполегливістю. Боги не зважають на наші плани; у якомусь закуті Всесвіту грають вони у кості, а тобі просто випадає жереб. І відтепер виграти чи програти є лише питанням випадку.
Боги грають у Кості й випускають Кохання з його клітки. Цю силу, спроможну і творити, і руйнувати — залежно від напрямку, куди дме вітер тої миті, коли вона виходить з ув’язнення.
Поки що вітер дув у його бік. Але вітри — такі самі примхливі, як і боги, і я, десь у глибині свого єства, уже починала відчувати їхні пориви.
ніби доля вирішила показати мені, що історія про Іншого була справжньою, — а Всесвіт завжди сприяє мрійникам, — ми таки знайшли дім із вільною кімнатою та двома окремими ліжками. Насамперед я прийняла душ, випрала одежу й наділа куплену майку. Після цього я почулася так, ніби заново на світ народилась, і це додало мені впевненості.
«Хтозна, може, Іншій не сподобається ця майка», — засміялася я про себе.