— До біса воду! — Григорій вихлюпнув її на квіти і поклав руки па плечі молодої жінки. — Тепер давайте привітаємось по-справжньому. То як живемо, що поробляє Курт?
— Він у Німеччині, поїхав до матері… О, синьйор Гольдрінг! Я так хвилювалася, так пильнувала, щоб не пропустити…
— Ви розмовляєте з Фредом Шульцом, тільки це ім’я ви повинні пам’ятати. Гаразд?
— Зрозуміло… Але ви… невже ви мусите ховатись?
— Повірте мені, не від старих друзів. Так вимагає справа.
— Виходить, я вас викрила перед Рамоні? Що я накоїла!
— Заспокойтесь, тут вийшло навіть доречно.
— О, ви не знаєте, що це за дім! Не вірте Рамоні, ні в чому не вірте… Йому і Джузеппе. Вони…
— Лідіє, люба Лідіє, зараз я мушу повернутися. Не треба, щоб у Рамоні виникли якісь підозри. Тому домовимось про головне: де і коли я зможу вас побачити?
— У мене вдома. Рано-вранці або пізно ввечері. Я вже написала свою адресу — ось! Коли Рамоні сказав…
— Гаразд, гаразд… Матіні живий і здоровий? У Римі?
— Так. Правда, на кілька днів виїхав до Анкони.
— Його адресу напишіть на маленькому клаптику і закладіть за підкладку мого капелюха. Він у передпокої, сірий. Не сплутаєте?
— Звичайно.
— Скажіть, чи могли б ви знайти місце, де можна було б переховатись жінці з дитиною?
— Пораджуся з друзями. Щось знайдемо. Це терміново?
— Ще не знаю. Перш я сам мушу її відшукати.
— То, може, і в цьому вам потрібна допомога?
— Дуже. Звуть Агнеса, прізвище Менендос. Донька — Ірене. Зупинилась, мабуть, десь ближче до Ватикану. В пансіонаті чи скромному готелі. У дівчинки хворі ноги, її возять. Приїхали з Іспанії.
— Запам’ятала. Може, повідомити про ваш приїзд Матіні, якщо він уже вдома?
— Не треба. Я приїхав не сам, а з людиною, від якої мушу критися. Все розкажу потім.
— Коли на вас чекати?
— Постараюсь прийти якнайскоріше. Залежатиме від обставин… А тепер попрощаємось, ми забалакалися. Хоча ні, ще одне: Курт одержав мого листа з Мадрида?
? Ані рядка. Ми двічі переїздили, може, через це?
— Гм… може, й так.
Григорію теж хотілося б вірити, що лист просто загубився в нетрях якоїсь італійської поштової контори, проте в серце його закрався неспокій. Адже можливий і інший варіант: листа затримала цензура в Мадриді. Як не обмірковував він кожне слово, щось могло збудити підозру розвідки. Припустимо, сталося саме так. З якими б даними вийшов на пошуки анонімного адресата він сам? Прізвище адресата і його національність — перше; дата відправки листа — друге; лист написано німецькою мовою — третє. Отже, анонім теж німець, який проживає в Іспанії… Курт Шмідт. З ким у нього можуть бути зв’язки в Іспанії? Очевидно, не з дівчиною, не з родичами. Бо тікали сюди люди іншого суспільного стану, нацисти. Якби у Курта був якийсь впливовий родич серед наці, хлопець не служив би денщиком, а сягнув вище. Отже, зв’язки в нього могли бути тільки по лінії службовій. Приміром, зі своїм гауптманом, бароном фон Гольдрінгом. А куди подівся Гольдрінг, дуже легко дізнатись у Думбрайта і Нунке. Варто іспанській розвідці поткнутися до школи «Лицарів благородного духу», і на Фреда Шульца впаде підозра. Тим більше що дата відправки листа збігається з часом його перебування в Мадриді. Правда, треба спочатку докопатися до особи Курта Шмідта. Та й це справа не складна. Не така вже складна…
Дурниці, нервую… Іспанія велика. Чому саме школа поблизу Фігераса приверне їхню увагу? Не може такого бути. А запеленгована радіопередача? Нунке і Думбрайт прийшли тоді до одностайної думки: в таверні хтось переховувався, це він передавав шифровки. Так було спокійніше для керівництва школи. А от іспанська розвідка, чи повірила вона в цю версію? Йому, Григорію, власне кажучи, начхати, як обернеться справа, — ще якийсь тиждень, ну два… А от Домантович, Домантович…
І Рамоні, й Маріанні навіть на думку не спало б, яка тривога гризе серце Фреда Шульца, з таким безтурботним виглядом він повернувся в їхнє товариство.
— Феї ночі просили передати це вам, синьйорито! Обережно, обережно, не вколіть пальці…
— О, яка чудова троянда! Ви справжній лицар, синьйор… можна я вас називатиму просто Фредом?
— Буду дуже радий. Звичайно, якщо не заперечуватиме ваш наречений.
— Може, і ми з вами відкинемо церемонне «синьйор»?
І всі троє вип’ємо на брудершафт? — Рамоні запитливо глянув на свого гостя і взявся за пляшку.
— Тоді я ще приємніше почуватиму себе у товаристві Маріанни і вашому, Вітторіо!