Рамоні розлив коньяк і першим підняв келишок.
— За наше знайомство, Фред!
— За ваше з Маріанною майбутнє!
Коньяк був не дуже міцний, поганої марки, проте дівчина помітно сп’яніла. Вона починала говорити про одне, перескакувала на інше, кидала ущипливі зауваження Вітторіо, то недоречно сміялася, то мало не плакала. З окремих реплік Григорій зрозумів — ідеться про те, що Рамоні не прийшов на побачення, виставив її на загальний посміх. Та з усього було видно — це не головна причина її роздратовання, непевності, неспокою. Причина таїлася глибше, точила їй серце і душу. Маріанна скидалася на тоненьку надломлену топольку, що згинається під вітром тріпочучи всім листячком.
Впіймавши похмурий погляд Вітторіо, Григорій вказав йому очима на Маріанну. Той ствердно кивнув головою.
— Маріанно, час їхати. Відвезу Фреда, потім вас.
— Але ж я ще не оглянула як слід вашого кабінету! — Дівчина схопилася з місця і почала розглядати картини, всілякі дрібнички на письмовому столі. Раптом вона скрикнула:
— Мій подарунок! Ви його зламали!
— Завтра ж відвезем ювелірові, він приладнає нове лезо, — заспокоїв її Вітторіо і хотів обняти за плечі. Дівчина пручнулася, рукою відсторонила Рамоні і, впавши головою на стіл, розридалася.
— Погана прикмета… погана прикмета… боже, яка погана! — проривалося крізь сльози.
Ні Григорій, ні Вітторіо, ні сама Маріанна не здогадувалися тоді як швидко справдяться тяжкі передчуття дівчини.
Синьйор Матіні вже повернувся?
Стефанія заголеною по лікоть рукою витерла піт з чола і з крехтінням розігнулась, кинувши вибивалку на купу половиків. Перш ніж відповісти, вона змірила очима молоду жінку. Чіпким поглядом, ніби зважуючи: відповісти їй просто «ні» чи розказати докладніше, куди й навіщо поїхав синьйор лікар, як воздалося йому за всі поневіряння, за ґречність і добре серце.
Скромність убрання і відсутність косметики були на користь незнайомки, та сухий блиск очей, переривчасте дихання свідчили, з якою нетерплячістю та чекає на відповідь, і це викликало підозру:
«Вдруге вже приходить і так побивається, що не застала. Бач, просто їсть очима! А коли жінка починає бігати за чоловіком… коли починає упадати за ним… Відомо, чим це кінчається. Десятою дорогою обминатиме, хоч яка ти красуня…»
Засівши в дівках, Стефанія, проте, вважала себе знавцем чоловічих сердець, створених на якийсь особливий кшталт і цілком відмінних від жіночих. Обстоюючи зараз інтереси Матіні, якого вона змалку вигляділа, Стефанія не могла подолати й почуття жалю до цієї жінки.
Завіявся і слуху не подає. Всі вони одним миром мазані.
Вираз розгубленості, майже розпачу промайнув на обличчі незнайомки. Хвилин зо дві вона стояла ніби вагаючись, немовби хотіла щось сказати, потім мовчки кивнула й швидко пішла до брами.
Та на вулиці сили, здавалося, зовсім залишили Агнесу. Прихилившись плечем до огорожі, вона безтямно дивилася поперед себе, не наважуючись іти, не знаючи, куди податися. Вона не могла прийти додому ні з чим!
Хвилювання, пов’язане з подорожжю, і втома після дороги зовсім звалили Ірене. Вона лежала, не подаючи голосу, непорушна, мов лялечка. Тільки з лялечки свого часу випурхне гарний метелик, а Ірене… Чи зможе вона колись хоч зіп’ятися на ніжки?
Спочатку все склалося ніби гаразд. У невеличкому готелі на Кола ді Ріенца Агнеса знайшла непогану кімнату: сонячну, з великим вікном і балконом. Ірене дуже тішило те, що вони житимуть неподалік Ватикану. Саме повітря тут їй здавалося цілющим. Та вже другого дня по приїзді з’явилися ознаки крайнього знесилля, і після тривожної ночі Ірене не могла навіть сісти. А разом прийшла й цілковита байдужість до всього і всіх.
Залишивши дівчинку на служницю, рекомендовану господаркою готелю, Агнеса кинулася розшукувати Матіні, заспокоюючи себе думкою, що ось зараз, за півгодини, прибуде тямущий лікар, Фредів друг, який не залишить їх без допомоги. Та на пошуки потрібного номера по вулиці Двадцятого Вересня пішло безліч часу — таксист навмисне плутав містом, — а коли Агнеса знайшла будинок, де мав проживати Матіні, виявилося, що той у від’їзді. За винагороду в тисячу лір шофер пообіцяв зарадити лихові.
— Лікар, пхе… я привезу вам професора, найперше світило Рима. Мертвих піднімає на ноги! Чверть години — і він у вас.
Та «світило» те, певно, давно згасло, а скоріше за все існувало лише в уяві шофера. Лише надвечір та ж господарка готелю привела хирлявого дідка, який недочував і недобачав і давно, очевидно, залишив практику.