Григорій кинувся до вікна і причаївся за важкою шторою, рука намацала в кишені ручку пістолета. Глухо клацнув запобіжник. У передпокої почувся тупіт і лайка — певне, той, хто ввійшов, спіткнувся об килим. Григорій упізнав голос Больмана. «Чому він так рано повернувся? Адже звичайно оргії у них тривають до самого ранку». Між тим Больман пройшов у спальню і, пововтузившись, рушив у ванну. В застиглій тиші було чути хлюпання води.
«Оце маєш! Як же бути далі?» Зачекавши ще трохи, Григорій вийшов з своєї схованки, розминаючи затерпле тіло. Обережно навшпиньках підійшов до вікна. Воно входило у двір і було не дуже далеко від землі, але внизу, перед вікнами підвального поверху, темніла широка цементна яма. Навколо неї стриміли гострі списи огорожі. «Якщо стрибнути, то наразишся на вістря. Ну й дурне становище! А може, неподалік є ринва?» Григорій виліз на підвіконня, відчинив кватирку і висунувся. Холодний вітер бризнув йому в обличчя пригорщу дощу, розкуйовдив волосся. Обабіч була гола мокра стіна, без карниза чи виступу, за який можна було б учепитись. «Оце влип в історію», — з прикрістю подумав Григорій, опускаючись на підлогу. Рукавом пальта витер підвіконня. Думки кружляли в голові, випереджаючи одна одну, в скронях стукало. «Заспокойся! — наказав він собі. — Безвихідних становищ не буває! Треба все спокійно зважити… Значить, так…» Григорій підійшов до дверей і прислухався. З ванни долинало хлюпання води. Посвітив у замкову щілину — ключ стирчав у замку з зворотного боку. Легенько штовхнув двері — не зачинені. Слава богу!
У Григорія було кілька можливостей: швидко минути коридор і вислизнути на вулицю. Але парадні двері зачинені, поки він їх відмикатиме, Больман може вийти в коридор. Другий варіант — вікно. Зв’язати портьєри, спуститися в яму, далі спробувати зачепити фіранку за огорожу і по ній вибратись… Проте навіть незначний шум приверне увагу Больмана… Можна діяти і так: коли Больман вийде з ванни, оглушити його… Але тоді він зрозуміє, що тут хтось був, і все полетить під три чорти… Дочекатись ранку і спробувати непомітно піти?.. Ні, мабуть, найрозумніше заждати, поки Больман засне, — а п’яні сплять міцно, і тоді повернутися тим самим шляхом, яким прийшов.
Прийнявши таке рішення, Григорій заспокоївся і знову сховався за портьєру. Скільки йому довелося там простояти, він не знав. Коли з спальні долинуло легке хропіння, Григорій обережно прокрався у передпокій, зачинив двері в коридор, потім так само тихо відімкнув і замкнув парадні. Коли він нарешті вийшов на ганок, вітер, як і раніше, протяжно співав свою тривожну пісню. Насунувши на лоб капелюха, Григорій рушив у дощ.
— Отже, містере Хейєндопф, я вирішив прийняти вашу пропозицію. Дуже добре, що ви переїхали в Берлін і розгорнули роботу в своєму технічному бюро. Тепер ми з вами можемо спокійно обговорити пропозицію Гордона. Адже в наш час кожен викручується як може. На моєму рахунку в банку лежить мільйон марок, та я не проти збільшити його, мене приваблює американський бізнес. З вашою допомогою ми зможемо облагодити ще не одну вигідну справу, на зразок тієї історії з іконами.
— О, гер Шульц, я дуже радий, що ви правильно розставляєте акценти. Ви людина блискавичних рішень. У вас в крові є щось від американської діловитості, і, я сподіваюсь, ми швидко знайдемо спільну мову, тим більше, що обов’язки ваші будуть не такими вже складними, а платимо ми… Коротше кажучи… до вашого рахунку дещо додасться, та ще й у нашій валюті.
— Сподіваюсь виправдати довір’я і постачати вас цікавою інформацією. Я вже сьогодні прихопив з собою дещо з того, що може зацікавити містера Гордона.
— Так, нас дуже цікавить ваша робота в «Родинному вогнищі». Це золота жила для розвідки. Стільки людей — і все шито-крито. Слід віддати належне Нунке, це він усе придумав. Ваш матеріал я передам начальству і доповім про все.
Григорій закурив, примружився і поглянув у зал.
Боже, як йому обридли ці вифранчені дами й пани. Стукіт ножів і виделок, сентиментальна німецька музика, оця «Розамунда…» Але треба терпіти…
— До речі, Хейєндопф, як там поживає ота співачка, яку ви вивезли з Італії?
— О, Джованна пішла далеко. Нею захопився Думбрайт, бос, від якого я трохи залежу. Довелося поступитися нею. А жінка… — Очі його хтиво зблиснули. — Щоправда, останнім часом вона стала кусачкою. Все її не влаштовувало, прагнула аганжементу, нервувала, часто плакала. Босу доведеться з нею поморочитись.