У кабінеті його зустрів інший чоловік, який назвався Фрідріхом Шмідтом. Він сказав, що Вальтер остаточно зліг і лікарі не впевнені, що зможуть поставити його на ноги. Чоловік, який прийняв Григорія, був молодий, гарний. Він уже був у курсі справи, знав, що людина, яку підозрюють в убивстві, заарештована. Бауман поки що від усього відмовляється. Дуже важливо знайти свідків, особливо ту жінку, яка того вечора приходила до Лютца. Навіть якщо вона не причетна до вбивства, все одно повинна дещо знати. Пошуки ведуться, але поки що безрезультатно.
Григорій подякував за інформацію і, написавши адресу «Родинного вогнища» на вирваному з блокнота аркушику, попрощався з Фрідріхом Шмідтом.
Попереду чекало найважче: зустріч з законспірованим агентом. Хто він, як виглядає? А головне: яке в нього завдання? Григорій розумів: Нунке боїться свого агента, адже той єдиний, хто знає, що вбивство Лютца організував шеф. Отже, Нунке під тим чи іншим приводом прибере його. Але це вже не стосується Григорія. Він має чітке завдання — одержати інструкції, передати наказ Нунке про повернення агента в західний сектор. Крім того, Григорій упевнений: обережний шеф обставив операцію «Лютц» так, що ніхто, крім їх двох, не втаємничений в деталі справи. Наглядач за гроші повідомляв про всі арешти, які чинила Народна поліція, оскільки серед заарештованих могли бути агенти німецької розвідки. Отже, тюремщик для Нунке не небезпечний, він не буде небезпечним навіть у випадку, якщо випливе на поверхню трюк з отруєнням Баумана. Прізвище шефа ніде не буде згадане. Небезпечний сам агент. Якщо Баумана отруять, агент також залишиться осторонь, але він все-таки існує, й Нунке…
«Втім, навіщо я знову морочу голову? Адже це мене не стосується. Ні, стосується. Зараз агент побачить мене і передасть мені «справи». Значить, у випадку мого провалу або його провалу він викаже мене…»
Григорій напружує силу волі, намагаючись прогнати ці думки і зосередитись на головному: як організувати передачу в тюрму і наступного дня переправити агента і жінку, яка зіграє роль матері Баумана, в західний сектор. Григорій про всяк випадок підготував необхідні документи, щоб агент і жінка могли виїхати на побачення з своїми «престарілими батьками».
Зупинившись біля автомата, Григорій набрав номер і попросив до телефону Еміля Зікке. Той одразу ж відповів. Григорій привітався як давній знайомий, сказав, що сьогодні приїхав з Берліна і привіз дружині Еміля листа від брата. Запитав, де він може його передати.
Після недовгої мовчанки Зікке відповів, що найкраще їм зустрітись у пивному барі, який у п’яти кілометрах на захід від Карова. Пояснив, як туди дістатися, і попросив бути там не пізніше п’ятої години.
Часу було ще багато. Григорію захотілось їсти, і він під’їхав до кав’ярні. Замовив сосиски, чорну каву й став переглядати свіжі газети. На серці в нього потеплішало. Тут були повідомлення про відбудову заводів, будинків, вулиць. Були повідомлення і про те, як німці допомагають Радянській Армії виловлювати гітлерівців, які переховуються під чужими іменами. І раптом — невеличка замітка про перехід до радянської комендатури генерала Воронова, який ще в першу світову війну працював в англійській і німецькій розвідках. У замітці сказано, що Воронов приніс з собою надзвичайно цінний матеріал про американську розвідувальну школу і збирається звернутися із закликом до всіх росіян, обманутих німцями і американськими властями, щоб вони спокутували свою вину перед Батьківщиною.
Обличчя Григорія посвітлішало. Він не міг всидіти на місці. Швидко допив каву, сів у машину і поїхав до бару. Хотілося побачити фрау Марту, але він розумів — це категорично заборонено. До того ж що він може сказати їй? Тільки те, що караюча рука нарешті досягла її сина.
Насвистуючи модну німецьку пісеньку, Григорій їхав по шосе. Назустріч йому час від часу траплялись машини з людьми, одягненими в радянську форму. Йому було радісно й гірко. Так і кортіло гукнути до них, заговорити по-російському, вимовити бодай два-три слова. Але він все голосніше наспівував остогидлу пісеньку. Машин дедалі ставало більше, обличчя у солдат веселі, жваві. Вони відвоювались, чесно виконали свій нелегкий обов’язок і тепер повертаються на Батьківщину.
Григорій проїхав п’ятий кілометр і побачив маленький пивний заклад, що потопав у зелені. Промені згасаючого сонця грали на блакитних скельцях, яскраво-червоний дах з маленькою вежею і мідне кільце на дубових дверях виблискували. Обабіч них на рекламі пінилося в кухлях бурштинове пиво, а поряд стікали жиром рожеві сосиски. Повний камуфляж. Усе тут дихало затишком і спокоєм.