— Дякую, гер Нунке, в Мюнхені проживає моя сестра. Якщо ви дозволите, я з’їжджу до неї.
— Звичайно, звичайно, гер Зікке. Ви заслуговуєте на відпочинок. Подзвоніть мені через тиждень, і я скажу вам щось конкретніше. Ми вміємо цінувати відданих людей.
Стара Зельма накривала на стіл. Виблискували срібло і кришталь, але від цього будинок видавався ще холоднішим, порожнішим.
Нунке був у гарному настрої.
— Отже, з Бауманом покінчено. Тепер він мовчатиме. Але ви розумієте, Фред, — Нунке зробив багатозначну паузу, — не повинно бути ніяких свідків. Ми живемо в світі, де не можна вірити навіть самому собі. Розумієте, про що я кажу?
— Поки що ні, гер Нунке… Тобто ви кажете про Зікке? Я правильно зрозумів вас?
— Так, Фред. Зікке треба прибрати. Це єдина людина, яка знає деталі операції «Лютц».
— Вибачте, гер Нунке, другий — я. Колись ви зволите прибрати й мене? — розсміявся Шульц.
— Гаразд, Фред, мені зараз не до жартів. Я не маю права провалити завдання, яке не встиг завершити Зікке. Вам знову доведеться у справах нашого «Родинного вогнища» побувати в східному секторі, на заводі, який виготовляє вітамінне борошно для худоби, переговорити з нашою людиною і довідатись, як рухається справа. Повірте, Фред, якби я так добре не ставився до вас, то не звертався б з цим проханням. Але, запевняю, це буде ваша остання поїздка в східний сектор. Я розумію, як боляче дивитись на німецькі міста, де з переможним гигиканням ходять азіатські дикуни. Але мине зовсім небагато часу — і ми зметемо з лиця землі цю комуністичну нечисть. Без союзників вони ніщо, а союзники, як вам відомо, вже відвернулись від них. Скоро ми всім доведемо, що таке німецька нація!
— Гер Нунке, вибачте, що перебив вас. Коли мені треба виїхати, щоб завершити завдання?
— Найближчими днями. Це буде чудовий дарунок радянській адміністрації! Доведеться поголодувати їм і тим, хто працює на них, нарешті вони зрозуміють, яке райське життя несуть їм Ради. Ми здійснимо таку ж операцію і з хлібом, але це вже робитимуть інші.
— Я готовий виконати будь-яке завдання, що принесе користь моїй батьківщині. Хотілося б тільки, щоб ви детальніше ввели мене в курс справи.
— Звичайно, Фред. Отже, я підіймаю келих за вас, за те, що є справжні друзі, які виручають нас у тяжку хвилину.
Дзвенять келихи. Нунке підсовує Фредові закуски і, відкинувшись на спинку стільця, пояснює, як і що треба зробити.
Думбрайт жив у розкішному особняку, без будь-яких слідів бомбардувань. Григорій подзвонив. Двері відчинив солдат в американській формі і мовчки провів Григорія на другий поверх, у кімнату, що слугувала господарю кабінетом. Але там було порожньо. Солдат попросив хвилинку зачекати.
Григорій дістав сигарету, закурив. Дуже дивний прийом. Бос запросив його на обід, обіцяв справжню італійську кухню, спагетті й італійські вина, казав, що вони чудово проведуть час за товариською розмовою. Чому ж він не зустрів гостя? Чому так довго не з’являється?
Нарешті двері розчинились і ввійшов Думбрайт.
— Вибачте, гер Шульц, що я затримав вас. Але сталася непередбачена подія. Адже ви знали дівчину, яка була з нами в ресторані?
— Даруйте, містер Думбрайт, чому «знав»?
— Три години тому, коли я вийшов у ванну поголитись, Джованна взяла мій пістолет і вистрелила собі в рот.
Григорій так і закляк. Джованна, чудова, мила дівчина! Вона пішла працювати за копійки, тільки б не потрапити на панель. Та все одно оцей страшний спрут — багатство й розкіш — обхопив її своїми щупальцями, хотів розчавити. Коли Джованна зрозуміла, що поступово перетворилась на продажну дівку, яку передають з рук у руки, вона не витримала…
— Дуже препаршива історія, — провадив далі Думбрайт. — Але що вдієш? Могла жити, купляти ганчір’я, ходити в ресторани і, хто зна, якби зачепила моє серце, рушила б в Америку й там зробила б кар’єру. Мабуть, вона була божевільною. Ще вранці все було гаразд. Я сказав, що запросив вас на обід, попросив приготувати спагетті. Вона зраділа, що ви прийдете, пожвавилась, повеселішала. Обіцяла все приготувати. Навіть вирушила в магазин. І треба ж, викинула такого коника! Що ж, царство їй небесне, як кажуть в Італії, а нам…
— Так, дурна історія. Але як усе це сталося? Вона не залишила листа чи записки?
— Ні. Був якийсь пошматований папірець, можливо, лист, але Джованна сама його знищила. Я не став склеювати і читати. Що там могло бути важливого, у тій записці? Шкода, звичайно, дівчини. Вона була дуже гарна і на диво розумна. Облишимо цю нудну тему, пообідаємо й поговоримо про інше.