— Звичайно. Це один з лідерів лівого крила соціал-демократів. Цікаво, що він робив у Лестера?
— Так от, Дитріх Штадтцінгер не тільки лідер соціал-демократів, він ще й зрадник, який працює на англійців. Йому доручено завербувати деяких членів профспілки, щоб переконати робітників у — необхідності відбудови верфі. Штадтцінгер і його спільники одержать акції «Гамбурзько-американського акціонерного товариства», яке під виглядом ремонту суден повністю розгорне роботу на верфях. Я не кажу вже про порушення Потсдамської угоди, про те, що в західному секторі збережено капітали німецьких монополій, які за допомогою американських кредитів будуть кинуті на підготовку нової війни. Штадтцінгер і його однодумці з допомогою англійців намагаються розпалити чвари між соціал-демократами і комуністами, а також серед самих соціал-демократів. Буде використана система підкупів, залякування та інші методи, якими володіє іноземна розвідка. До речі, торговельне товариство «Арго», яке має таке широке розгалуження в Гамбурзі,— одна з філій геленівської розвідки…
— Ого! — аж присвиснув Вольфганг. — У них працюють багато наших робітників, які, звичайно, нічого не підозрюють…
— Це ще не все, — вів далі Григорій. Служба Гелена має в Гамбурзі своє представництво, зашифроване літерою «Ву», яке теж займається підривною діяльністю. Так що справ у нас, товариші, чимало… А тепер нам треба розійтися й відпочити перед важкою ніччю. Якщо Лемке погодиться виїхати зі мною у Пуллах, ви зможете зв’язатися з Зеллером і зробити так, щоб нас перехопили десь по дорозі?
— Звичайно! Наш зв’язківець — провідник поїзда. Поїзд, яким ви завтра виїдете, зустрічатиме наша людина, і через годину Зеллер усе знатиме.
Чоловіки підвелися, міцно потисли один одному руки й побажали удачі.
Григорій і Курт їхали в таксі. Знайомий таксист мчав вулицями Гамбурга.
— Курт, мені треба хоч на півгодини заскочити в один будинок у Хозенмооре. Як ти гадаєш, ми зможемо це зробити? — запитав Григорій.
— Зараз дізнаємось. Послухай-но, Вернер, — звернувся він до шофера. — Скільки часу потрібно, щоб заїхати в Хозенмооре? Кажеш, години півтори? Це нас влаштовує. Промчись з вітерцем.
Шофер повернувся обличчям до тих, що сиділи на задньому сидінні.
— Промчу, як на літаку, туди й назад. Дайте тільки заправитись по-людському. Сосисками і пивом. Бо, їй-богу, мій мотор не потягне. З ранку в роті й маківки не мав. А може, всі разом підзаправимось? Як ви на це?
— Що ж, я не проти, — посміхнувся Григорій.
Похапцем перекусивши в найближчій кав’ярні, вони рушили далі.
Залізна огорожа, що здавалася минулого разу чорною і похмурою, золотавилася під місячним промінням. Будинок ніби помолодшав за ці дні. Григорій вийшов з машини і подзвонив. Довго ніхто не відчиняв. Нарешті двері зарипіли і на порозі з’явився капітан Гедлер. Примружившись, він поглянув на гостя, видно, впізнав і пішов відчиняти.
— Здрастуйте, капітане Гедлер. Я знову проїздом, забіг на хвилинку, щоб побачити фрау Берту і Ганса…
— Берта з дітьми поїхала.
— Як? Куди? — здивувався Григорій.
Здивування його було настільки щирим, що старий пом’якшав і, вирішивши, що перед ним друг дочки, швидко заговорив:
— Три дні тому до них приїхав товариш сина й розповів, як вони там добре живуть. Його діти навчаються в школі, молодша донька — в музичній. Діти багато займаються спортом і дуже задоволені. Він сказав, що брат кличе Берту з дітьми до себе. Обіцяє влаштувати на роботу. Фрідріх, товариш нашого сина, обіцяв допомогти з переїздом. Він приїхав у Гамбург у відрядження в справах своєї фірми. Ганс одразу ж загорівся: «Мамо, поїдемо, мамо, поїдемо, там не буде війни, там не навчатимуть, як грабувати і вбивати. Я зможу там малювати. Якщо ти повернешся до батька в Берлін, я все одно з тобою не поїду, залишуся тут — і у східний сектор».
Старий замовк, віддихався і провадив далі:
— Берта весь час була сумна, щось її мучило, пригнічувало. Мати чула, як вона часто плакала ночами. Берта почала умовляти нас поїхати з нею. Але ж куди нам, старим? Тут ми народились, видно, тут належить і помирати. Так і не наважились зрушити з місця. А синів товариш допоміг Берті зібратися і повіз їх з собою. Залишилися ми з дружиною самі, никаємо по дому, мов привиди, не знаємо, куди подітись…
Григорій не міг приховати радощів, що охопили його. Обійняв старого, попросив нову адресу Берти. Як завжди, записувати не став, — запам’ятав і, тепло розпрощавшись, рушив до машини.
— О, гер Лемке! Не чекав… Яким дивом?
Скляними очима Лемке втупився у Григорія.