Григорій подзвонив Лестеру, попрощався, розрахувався з портьє і вийшов на стоянку таксі. Вишневого кольору машина була на місці. Цього разу з віконечка йому всміхався Курт.
— Захотілося побачитися з вами ще разочок, може, більше не доведеться. Випросив у Франца на півгодини машину.
Розраховуючись, Григорій міцно потис руку Курта, прошепотів:
— Я впевнений, ми ще зустрінемося з тобою і Лідією.
— Напишіть нам на адресу Матіні. Я все-таки вирішив поїхати до Італії, спробую умовити Лідію перебратися сюди. Тут потрібні чесні люди, готові боротись за те, щоб не повторилися криваві роки фашизму.
Вони виїхали на привокзальний майдан. Григорій ще раз потис руку свого колишнього денщика.
— Ми побачимось! — прошепотів він.
Не встиг він роздягтися і одягнути піжаму, як пролунав телефонний дзвінок.
— Томмі, це ви? — запитав кокетливий жіночий голос.
— Дівчино, ви помилились. Який номер вам потрібен?
— Двадцять вісім сімсот двадцять.
— Номер правильний, але ніякого Томмі тут нема. Може, ви неточно записали?
— Ні, записала я точно, — голос звучав жорстоко. — Це мене знову обманули.
Григорій затремтів від радості. От і все. Дожив, дочекався… Щойно почуте ним означало: другий день тижня, вівторок, о восьмій годині вечора. Про місце, де відбудеться аварія, вони з полковником домовились раніше.
Сьогодні неділя. Отже, залишився один день — понеділок. Завтра він влаштує свої справи, вигадає кілька листів родичам, які мешкають в американському секторі і просять розшукати свої сім’ї. Листи будуть зворушливі. Керівник відділу повинен особисто поговорити з цими людьми, тож виїхати можна буде раніше. Тільки б не подзвонив Нунке. Адже він може запідозрити, що Григорій розповів Берті про Лютца, тоді виникнуть неприємності. Треба зберегти Мишка Домантовича, зникнути так чисто, щоб на нього не впала найменша підозра. Мабуть, полковник усе передбачив, і «загибель» Григорія влаштують помпезно. І все одно хочеться попрощатися з Нунке. Зараз той у такому становищі, що, довідавшись про нову катастрофу, нікому навіть не заїкнеться про неї. Адже це він привів Григорія у школу, опікувався ним, довіряв, врятовував від підозр Шлітсена. І такий досвідчений шпигун потрапив у пастку! А тепер до всього приєднаються ще й його родинні справи, про які знає тільки Григорій. Складний клубочок виходить!
Провал з диверсією по отруєнню худоби також запишуть па рахунок Нунке. І він мовчатиме.
Григорій підходить до столу, бере аркуш паперу і, посміхаючись, щось пише.
Тиша. Жахлива тиша спорожнілої квартири.
Раніше Нунке цього не помічав. Повертаючись пізно ввечері додому, він мерцем падав у ліжко, часом навіть у сорочці й шкарпетках. А вранці нашвидкуруч заковтнув сніданок, приготовлений старою служницею, не відчуваючи його смаку, — думав про безліч термінових справ, відкладених з учора на сьогодні. Що й казати, не та вже працездатність, даються взнаки роки. Особливо гостро відчував він їх після важкого захворювання грипом. Організм був безсилий опиратися хворобі, і вона поступово доконувала.
Зітхнувши, Нунке запалює сигарету і відразу ж кидає її в попільничку. Лягає на канапу, простягає руку до журнального столика, бере лист.
«Берта!» При спогаді про неї Нунке охоплює жах. Перед від’їздом вона про все здогадалась. Він пригадує квапливе збирання, холодне прощання. Берта вже ніколи не повернеться.
Рука стискає листок. Рядки, мов вогненні блискавки, пронизують усе його єство.
— Ніколи, — вголос повторює Нунке, і раптом слово це набирає якогось реального, відчутного змісту, сповнює серце крижаним холодом. Його б’є лихоманка.
Нунке підхоплюється, очі його розширені від жаху.
— Треба щось робити! Треба повернути їх, розшукати… Повернути, повернути! — безтямно вигукує він.
А в голові тривожно пульсує думка — ні, вже не повернеш. Берта про все здогадалася. Могла у відчаї розповісти й Гансу. Навіть якщо вій поверне їх силою, з цього нічого не вийде.
Якими очима дивитимуться на нього Берта й Ганс? При спогаді про сина його охоплює сум — для Нунке це нове, досі невідоме почуття. Здається, все валиться на нього, величезні кам’яні брили ховають його під своєю вагою. Він з сумом оглядає кімнату, очі його швидко перебігають з картини Ріделя на старовинний годинник у позолоченому корпусі, вивезений з Польщі, обмацують старовинні меблі… Все це він збирав для них, для своєї сім’ї. Хотів створити затишок, щасливе життя, а тепер… — Важко навіть уявити, що в листі написана правда. Може, Берта хотіла помститися, вилити біль, гіркоту і образу? Так часом трапляється, коли хочеться зігнати злість на близькій людині.