Нунке підходить до письмового столу, висуває нижню шухлядку, на хвилину замислюється, дивлячись на сталь пістолета. Потім, зважившись, дістає блокнот, вириває аркуш і розгонисто пише: «Люба Берто й діти. Я розумію, що не можу повернути вас. Все, що я робив, було безглуздим. Вам потрібно зовсім інше. Писати немає сил. Прощайте, я по-своєму любив вас».
Він поклав аркушик паперу посередині столу. Хай його смерть буде пов’язана тільки з цим.
Клацнув постріл. Його сухий звук пролетів по порожніх кімнатах. Але глуха Зельма нічого не почула.
Нунке, розкинувши руки, лежав на килимі, і тоненька цівка крові текла з його рота.
А на столі кивав головою китайський мандаринчик, ніби схвалюючи дії господаря кабінету.
«Ну, любий, зроби останню послугу — прийми весь удар на себе. Скільки ми з тобою подорожували, скільки бачили, — підганяє Григорій свій «опельок». Він їде з Карова у східний сектор Берліна. — Адже, ж ти болю не відчуєш, тебе полагодять, пофарбують, і знову служитимеш новому хазяїнові. А от що буде зі мною, невідомо.
Дивно влаштована людина. Скільки разів дивився у вічі смерті і навіть не здригнувся, розумів — так треба. А зараз, коли їду до своїх, коли знаю, що полковник розрахував усе до дрібниць, коли врятуванням займатимуться свої, рідні люди, мені раптом стає страшно».
Григорій озирається. Довга стрічка шосе порожня, та ось на шаленій швидкості його переганяє машина — одна, друга. Що це? Може, все зірвалось? Машини пролітають мимо, Григорій заспокоюється.
Думки пливуть, і раптом блискуча, осяяна сонцем стрічка шосе перетворюється на Дніпро… Зашуміли верби, ласкаво закивали троянди, потяглись до нього червоними й білими пелюстками, а десь, удалині, з ганку до нього простирає обійми батько… Побачити б усе це востаннє, тоді вже і смерть не страшна.
Проїхала зустрічна машина. За кермом — гарна дівчина, вона ласкаво посміхнулась Григорію. І враз, немовби з сонячного марева, випливло обличчя Марії. Великі сірі очі дивились з сумом, ніби промовляли: «Ось ти й поїхав, покинув мене в цьому жахливому пеклі…» Очі немов докоряли, благали… «Адже війна — чоловіча справа, а ми смертельно втомилися… Ми хочемо кохати, народжувати дітей…» І раптом до Григорія долинули слова, яких він ніколи не чув від неї: «Я кохаю тебе, Григорію, я хочу бути з тобою…»
Він здригається, намагається відігнати видиво, але обсипане золотавими іскорками обличчя весь час пливе поряд. Здається, наче жінка нахилилася до віконечка і шепоче ніжні слова: «Не бійся нічого, рідний, я завжди з тобою, я не полишу тебе. Все буде добро. Скоро ти повернешся в Київ, а потім забереш і мене».
Григорій вже їде похмурими вулицями Берліна. Шукав потрібну йому вулицю, щоб зробити коло і рівно о восьмій бути біля перехрестя. Ось і лікарня — велика світла будівля, він об’їжджає її. Стрілка годинника наближається до восьмої. Через три хвилини треба бути на місці «аварії». Воно обране дуже вдало: перехрестя пожвавлене, машини мчать в усіх напрямках. Григорій додає швидкості — до моменту «катастрофи» залишається хвилина…
І раптом удар в ліве крило машини. Вилітає скло, Григорій, не втримавшись, падає на сидіння. Машину одразу ж оточують солдати, до неї нікого не підпускають. На місці «аварії» звідкись узялася «швидка допомога». Григорія кладуть на ноші, несуть до машини.
Він бачить довкола себе людей у радянській формі, чує рідну мову і від цього безмежно щасливий.
Григорій сидів у кабінеті полковника.
— Ну, як ти себе почуваєш? Можу порадувати: тебе й досі люблять твої друзі й соратники, сумують по тобі.
І полковник простягнув Григорію пачку німецьких газет, у двох був просто некролог, у третій — некролог з портретом. Газети повідомляли, що, виконуючи свій благородний обов’язок на бойовому посту, загинув один з найвідповідальніших співробітників «Родинного вогнища», людина, яка займалась тим, що з’єднувала розкидані війною родини, допомагала батькам знайти дітей, дружинам — чоловіків… Співробітники сумують з приводу передчасної загибелі Фреда Шульца.
— Є ще одна новина. Твій благодійник і рятівник того ж дня, коли ти поїхав, скінчив життя самогубством. Причини невідомі. Як розумієш, газети про це не пишуть. Чи не причетний ти до цього?
— Можливо, — збентежився Григорій. — У Гамбурзі мені стало відомо, що його дружина з дітьми переїхали в східний сектор. Від’їжджаючи, я надіслав йому невеликого листа. Тим більше, що він повинен був довідатись про катастрофу і мені це нічим не загрожувало.