— Ну що ж, Гончаренко то й Гончаренко. Якщо ви не погребували прийти погомоніти з старим, значить, хай це буде моїм причастям, як казали раніше у нас в Росії віруючі люди. Відчувши наближення смерті, кликали священика і сповідались йому в усіх гріхах. А до мене, людини невіруючої, священик прийшов сам, ще й в образі більшовика. І хоч як парадоксально звучать мої слова, я радий цьому. Ще парадокс: ви єдиний, хто зв’язує мене з живим світом. Єдиний, кому я можу вилити душу. Дивно, але факт… Ви завжди подобались мені, у вас не було безглуздого німецького гонору, презирливості до інших людей, крім німецької раси. Щоправда, мені ніколи не надходило в голову, яку роль ви відіграєте в моїй долі. Але все одно повторюю: я вдячний вам.
До революції я чесно працював у Генштабі, в сімнадцятому разом з іншими офіцерами утік за кордон і став тим, кого ви зустріли в школі під Фігерасом. Два почуття завжди жили в мені: ненависть до більшовиків і любов до Росії. Під пекучим сонцем Іспанії, в пісках Африки, де мені довелось побувати, коли я працював на англійців, я завжди мріяв про російську зиму. В європейських містечках, що туляться одне до одного, мріяв про російське привілля, про степ і тайгу… І, звичайно, про сніг — білий, сипучий, про сибірські ялиці й кедри. Не знаю, чи доведеться мені побачити все це. Може, як в’язневі, а може, стару людину, яка нікому не може завдати шкоди, відпустять вмирати на волі…
— Мабуть, так і буде…
— Так от, молодий чоловіче, коли вже мова зайшла про парадокси… Коли ви, росіяни, нічого гріха таїти, ті ж більшовики, яких усі, і я в тому числі, вважали неотесаними дикунами, виграли війну у німців, прославленої цивілізованої нації, у мене защеміло під серцем. Адже комуністи, не шкодуючи життя, відстояли матінку-Батьківщину, безкраї її сніги, широченні ріки, ліси дрімучі, все, що я любив, що всмоктав з молоком матері! Вам, напевне, дуже дивно все це чути, але життя, молодий чоловіче, значно складніше, ніж можна собі уявити. І якщо останнім часом у Німеччині я ні про що, крім своєї печінки, не думав, то тепер раптом відчув себе людиною, наділеною апаратом мислення, людиною, яка може аналізувати, любити чи ненавидіти. Я хвилююсь, думаючи про зустріч з тими людьми, які відібрали в мене Росію і які тепер повертають мені її. Якби я повернувся додому з німецькими завойовниками, я не відчував би себе на батьківщині. Змінилися б кліматичні умови, я жив би серед природи, яку топтали б чужі чоботи. А тепер я їду в Росію, їду до своїх колишніх ворогів, для яких Росія — така ж сама батьківщина, як і для мене. І взагалі, як усе дивно! Люди, які повинні зневажати мене, раптом дбають про мене, створюють мені умови для життя. Ви розумієте, про що я кажу, майор Гончаренко?
— Так, і мені щиро шкода вас. Адже ви жертва страху, нерозуміння. Частина російської інтелігенції і військових одразу зрозуміли, за що треба боротися. Вони залишилися на батьківщині, пережили розруху і голод і тепер разом з своїм народом святкують Перемогу.
— Як вам вдалося обманути мене, старого професіонала! Адже я вважав себе королем розвідки. Мені завжди щастило. Може, ви нарешті скажете, навіщо вам потрібен був такий розвалюх, як я? Адже тоді, в кав’ярні, коли ви ніби ненароком залишили мені газету, ви не думали про те, що я, хворий і старий, зможу викрасти у Шлітсена якісь матеріали і передати їх росіянам? Чесно кажучи, я вважаю, що вони не дуже й потрібні вам. Наскільки я тепер розумію, ви чудово поінформовані про все. Що ж примусило вас піти на цей крок і, очевидно, дечим ризикувати, якщо ви опинилися в одному літаку зі мною? Адже ви супроводжуєте мене в Москву не для того, щоб витягти з мене ще дещо. Я вже й так, як кажуть, остаточно розколовся. Це зрозуміли всі, хто розмовляв зі мною в Берліні. Летіти в радянському літаку в ролі помічника Нунке — теж неможливо. Отже, вами керувало щось інше. Якщо так чудово законспірованому розвідникові довелося виїхати. А може, це випадковий збіг обставин і ваше повернення не пов’язане з моєю зрадою?
Григорій хотів щось відповісти, але старий перебив його.
— Е ні, братику мій, якщо вірити моїй інтуїції розвідника, ви рятували вашого приятеля Домантовича, чи не так?
— Не будемо уточнювати: ні вам, ні мені це ні до чого. А втім, ваш перехід у радянський сектор справді вивів з-під вогню наших розвідників, на яких упала підозра. Що ж стосується мого термінового виїзду з Німеччини, то ви, як розвідник, зрозумієте мене: я виконав своє завдання…