Поява падре Антоніо повернула до турбот сьогоднішнього дня. Падре ввійшов поквапливо і, лише переступивши поріг, стишив ходу, схиливши водночас голову в поштивому поклоні.
— Пробачте, монсиньйор, я був аж у… — слова завмерли на його устах, очі округлилися. — Фред Шульц? Це ви?
— Усі шляхи ведуть до Рима… Пам’ятаєте нашу нічну розмову?
— Так, це були ваші останні слова. Але я не надав їм значення. Ви ж збиралися лишитися, сподіваючись ще якийсь камінь перетворити на хліб.
— У вас хороша пам’ять, падре, проте дозволю собі поновити основне з нашої розмови: ви зобов’язались здобути візи для Агнеси, Ірене, Педро і Пепіти, влаштувати їх у безпечному місці і, одержавши відступне, — не будемо лякатися слів! — назавжди забути про їхнє існування. Цю умову виконано?
— Частково і не з моєї вини. Дорогою Педро захворів, ми мусили заїхати в рідне село Пепіти, залишити там хлопчика і Агнесину служницю. Патронеса забезпечила їх усім необхідним.
— Де синьйора Менендос і Ірене зараз?
— По приїзді до Італії синьйора повелася досить дивно, Вона відмовилась від моїх послуг, виявивши при цьому неприховану ворожість. Так, так, ворожість, як не гірко мені, її духівникові, в цьому признатися. Всі мої спроби порозумітися ні до чого не призвели. Я мусив скоритися, зникнути з її очей.
— Не забувши; звісно, про обіцяну компенсацію?
Очі падре сердито блиснули:
— Ви знаєте, сину мій, я дбав не про особисті статки. Яку вагу мають наші дрібні чвари, особисті образа в момент, коли свята католицька церква готується до розгорнутого наступу на комунізм? Не сьогодні-завтра найсвятіший папа оголосить про відлучення від церкви всіх католиків, які так чи інакше спілкуються з комуністами, зваблені їх облудливими гаслами боротьби за мир. Це стане початком…
— Пробачте, падре. Де зупинилася синьйора Менендос?
— В готелі «Есперанса» на Кола ді Ріенца.
— І досі перебуває там? Не думаю, щоб ви відмовилися від спроби повернути свій колишній вплив.
— Боротися за ввірені нам душі ми, служителі божі, повинні до останнього. Як її духівник, як людина, що спілкувалася…
— А наша умова? Гроші, які ви одержали?
— Один з найсвітліших розумів Італії, політичний діяч і мислитель доби Відродження повчав, що розумний правитель не може і не повинен точно дотримувати свого слова, коли не існує більше причин, які спонукали його дати обіцянку. Правителі — ті самі люди.
— Якщо мені не зраджує пам’ять, це був Пікколо Макіавеллі? Безбожник, який так ганив папство? Безсоромний автор «Мандрагори», твори якого було заборонено папою, а потім і собором? Ви прогресуєте, падре Антоніо! От тільки не доберу: невже ви серйозно вважаєте, що причин, які спонукали вас дати обіцянку, більше не існує? А моя поява тут? Вона вас не лякає? Не насторожує?
Пальці падре, що досі спокійно перебирали чотки, на мить спинились, і це виказало його хвилювання. Обличчя лишилося непроникливим.
— У нас різні погляди на речі, сину мій, — вимовив він спокійно, — ви захищаєте своє, я — своє… Одного разу ми дійшли розумної згоди, хто нам завадить зробити це вдруге?
— Думбрайт і Нунке.
Непевність і тривога так очевидно відбилися в погляді падре, що він сам це відчув і опустив повіки.
— Яким чином?
— Мені доручено домогтися вашого повернення до Іспанії. Звичайно, не з порожніми руками.
— За цими стінами я почуваю себе надійно.
— Даремно. У Думбрайта непогані взаємини з князем Боргезе, а він, ви знаєте, людина в стінах Ватикану впливова. Варт мені повідомити Думбрайта, що ви переховуєтесь тут…
— Виходить, ви можете і приховати це? — Тепер падре Антоніо невідривно, допитливо дивився просто в очі Григорія.
— Можу. І це моя остаточна ціна за невтручання в справи Агнеси. Попереджаю: не лише ділом, а і словом. Про неї ви не маєте жодних відомостей, хто б вас не запитував.
Дві пари очей схрестилися в мовчазному поєдинку. Чорних, хворобливо блискучих, облямованих старечими повіками, і світло-карих, насмішкуватих і водночас сповнених жалю до старості, переможеної і неправої.
Падре перший опустив очі. Всі зморшки на його обличчі, здавалося, заглибились, немов черкнув по них небачений різець, довершуючи почате часом, ще більше загострюючи кожну рису.
— Хай буде так, сину мій!
— Я тут не сам, а з Вайсом. На два-три дні я його збувся, але рано чи пізно він зможе сюди прийти. Вам треба деякий час перебути в іншому місці. Монсиньйор у цьому допоможе. Він справив на мене незабутнє враження.
— Людина високого розуму і великого серця!