Серед врятованих угорських хліборобів, їх дружин і дітей був і агроном Ференц Будаї, який прибув з Будапешта в село Варош у службових справах за день до поводі. Благополучно переправившись на саморобному плоту через Тису, він, користуючись гостинністю на радянському березі, непомітно зник. Ференц Будаї мав фальшиві документи. Бандерівець Хорунжий привласнив собі не лише чуже ім'я, але й національність. Справжнє прізвище «Ковчега» давно не вживалось. Шефи Іноземних розвідок люблять давати своїм значнішим агентам подібні високопарні, загадкові клички.
Тієї ж ночі, таємно відокремившись від загальної групи врятованих, «Ковчег» почав діяти один. Як згодом з'ясувалося, він подружився з водієм вантажної машини Козловським, мобілізованим на вивезення населення з районів, яким загрожувала повідь. Вкравшись у довіру до Козловського, він убив його і, забравши документи й одяг, сів за руль грузовика.
З цим «Ковчегом» і звела Олену Смолярчук прикордонна доля.
Дощової ночі до глухих воріт п'ятої застави підійшла велика, вкрита непромокальним брезентом машина. Черговий по заставі Волошенко, викликаний вартовим, стривожено виріс на порозі хвіртки і вузьким, довгим променем електричного ліхтаря освітив грузовик: шоферську кабіну, кузов, номерний знак.
— В чому справа, шофере? Куди прямуєте? — грізно спитав Волошенко.
— Це я, Тарасе! — пролунав співучий жіночий голос, анітрохи не збентежений негостинним окликом чергового.
І слідом за цим з кабіни грузовика на мокру землю вистрибнула, шурхочучи одягом, жінка.
Гірський північний вітер, періщачи холодним дощем, зірвав з білявої голови жінки капюшон, розхристав довгі поли її чорного прогумованого плаща, відкривши ноги у високих болотяних чоботях і чоловічий ватник, перехвачений у талії солдатським ременем.
Це була Олена, дружина старшини Смолярчука. Волошенко зразу впізнав її по голосу, по тому, як вона легко перескочила через велику калюжу. Але він, проте, не поспішав признатися, що впізнав її. Вигляд у нього був так само насторожено-суворий, а голос грізний:
— Хто ви така? В чому справа?
— Це я, Тарасе. Невже не впізнав? Добрий вечір!
І лише після цього Волошенко змилостивився і надумався впізнати Олену.
— А, це он хто — Оленка! — він опустив ліхтарик променем у землю, радий тому, що в глуху, невеселу ніч нарешті випала зручна нагода пожартувати, відвести душу. — Каюся, не впізнав одразу. Дивлюсь і думаю, що це за привид з'явився перед моїми очима в таку сирітську ніч? Немовби Оленка. Але якщо це вона, думаю, наша скромниця, то чому вона стала такою царственною? «Це я!» Гм! Так ти сказала, Оленко?
Олена засміялася. Вона добре знала вдачу Волошенка: ні друга, ні недруга не пожаліє, посміється з нього, аби був хоч незначний для цього привід. Доведись йому пожежу гасити, і там, у вогні, напевно, не забув би веселого слова, жарту, примовки. Олена перестала сміятись, помахала рукою перед обличчям Волошенка:
— Припини свої байки, Тарасе! Мені зараз не до них. Смолярчук на заставі?
— Прошу вас, громадянко, добирати вирази. «Тарасе»! Який я вам Тарас, якщо я при виконанні службових обов'язків? — він хвацько клацнув підборами, приклав руку до козирка кашкета. — Дозвольте представитись у всій своїй величі: черговий по заставі рядовий Волошенко!
— Базіка ти, а не черговий!
— Вірно, — несподівано широко посміхнувшись, погодився Волошенко. — Вітаю сувору товариську критику. — І вже іншим, серйозним, діловим тоном додав: — Отже, чоловіком цікавишся? Смолярчук, на твоє щастя, ще тут, на заставі. Покликати?
— Поклич. Швидше!
— Що-небудь трапилось?
— Так. Хіба ти не знаєш? — Олена обернулася обличчям у той бік, де різко знижувалися Карпати і де небо розколювали довгі, звивисті, як гірські річки, блискавки. — Повідь. Тиса вийшла з берегів.
— А!.. Їдеш на рятівні роботи? Мобілізована! Хочеш попрощатися з чоловіком? Зараз, зараз покличу твого Михайла.
Розмахуючи електричним ліхтариком, Волошенко грюкнув хвірткою. По той бік високого паркана пролунало дрібне цокання підборів об кам'яні плити, потім наступила тиша. Так було тихо, що Олена виразно чула, як шуміли в горах незвичайно повноводі потоки, як жалісно стогнали під лютим вітром верхів'я дерев, як дощові струмені барабанили по залізному даху казарми застави, як гуркотіла далека, рівнинна гроза. І раптом усе це: і гірські потоки, і шум лісу, і дощ — безслідно зникло. Нічого більше не чула Олена. Все заглушив новий звук, що долинув з подвір'я застави. Ковані підбори швидко-швидко перераховували кам'яні плити — одну, другу… п'яту… десяту… Олена перестала дихати. Ковані підбори стукотіли все швидше й швидше. Олена вже не могла встояти на місці. Забувши про все на світі і відчуваючи лише наближення Михайла, вона кинулася йому назустріч. Хвіртка розчинилася, і на її порозі виріс Михайло Смолярчук. Він так поспішав до неї, що забув накинути на плечі плащ, а на голову одягти кашкет. Високий, плечистий, з могутніми грудьми, на яких сяяли, відбиваючи блискавки, ордени і медалі, стривожений, він зупинився на порозі хвіртки. Пильно вдивляючись в обличчя дружини, він по його виразу намагався вгадати, що трапилось. Волошенко не сказав йому, чим викликана несподівана, серед ночі, поява Олени на заставі.