Олена рішуче сіла в кабіну поруч з шофером.
— Велике вам спасибі! Якби ви знали, як я поспішаю додому!
— Поки ще немає за що дякувати, товаришко… не знаю, як вас звати-величати. Дорога в нас далека: можу привезти вас на місце цілою і неушкодженою, можу і, проти своєї волі, звичайно, не бажаючи, в саме пекло загнати.
— А ви постарайтесь їхати по своїй волі, без усяких випадковостей. Можна так?
— Що ж, треба постаратися. — Він насунув кепку на очі, енергійно кивнув: — Добре, доставлю вас, як доставив би рідну матір чи… наречену. Як вас накажете звати-величати?..
— Олена… Олена Іванівна Смолярчук. А вас… Як наше прізвище?
— Дуже приємно познайомитись, Олено Іванівно. А мене звати… — він помовчав, усміхаючись. — Мене хоч горшком назвіть, тільки в піч не садовіть.
Олена засміялася. Надмірна смішливість — її давній гріх. Варто їй було почути якесь веселе слово, варто було якому-небудь доморощеному артистові скорчити забавну гримасу, як Олена заходилась щирим, довго незмовкаючим сміхом. Через цю смішливість іноді виникали всілякі прикрі непорозуміння: при першому знайомстві Олену часто вважали за легковажну реготуху. З бездумною простушкою все дозволено! Але як тільки недалекоглядні співбесідники Олени намагалися реалізувати своє переконання на практиці, вони діставали таку відсіч, що довго потім зніяковіло посміхалися, мотали головою: «Як помилився. А з першого погляду здавалася такою доступною». Подібні непорозуміння були неприємні й Олені. Тим більше, що вона завжди вважала винуватцем цих непорозумінь себе. Якби відразу поводилася серйозно, якби не реготала від кожної веселої дурниці, нікому, напевно, і на думку не спало б замірятися на неї. Олена багато разів давала собі слово триматися з малознайомими людьми, особливо з чоловіками, холодно і завжди його порушувала.
Милуючись своєю пасажиркою, водій сказав:
— Небезпечний у вас сміх, Олено Іванівно. Такий сміх сниться тим, хто мріє про любов. Мені ось, наприклад.
Олена не чекала, що її попутник виявиться таким балакучим. В його великих чорних очах, красиво підкреслених густими бровами і затінених пухнастими важкими віями, світилися допитливий розум і велика цікавість. Обличчя його, запорошене пилом, вимазане мастилом, змучене безсонням, неголене, все-таки було гарним. У його зовнішньому вигляді перш за все впадала в око акуратність. Кепка на голові стара, замащена, із спотвореним козирком, що стримів, як воронячий дзьоб, але волосся під нею чисте, старанно зачесане. Тісний піджак і картата фланельова сорочка, що обтягували широкі плечі, були старенькі, але зате з-під витріпаного рукава верхньої сорочки виглядав пухнастий краєчок свіжої трикотажної білизни. Забруднені руки впевнено і вміло діють рулем і важелем переключення швидкості, але на долонях немає мозолів, і нігті на пальцях акуратно обрізані.
Все це побачила Олена за своєю звичкою уважно придивлятися до людей, помічати в них таке, що іноді буває непомітне для інших.
Водій заплющив очі і з сумним виразом обличчя похитав красивою головою:
— Гай, гай! Не встиг я, Олено Іванівно, незважаючи на свої тридцять з гаком, зазнати любовного щастя, через те і боюся вашого сміху. — Він вийняв з кишені піджака «Верховину» і губами витягнув сигарету з пачки.
Закуривши, суворо глянув на свою попутницю.
— Скільки вам років?
— Двадцять три сповнилося.
— Ну, а як ви відносно кохання… Мрієте?
Олена відповіла, що в неї немає потреби в такій мрії, бо вже кохає. Чоловіка кохає. Водій був прикро вражений, але інтересу до неї не втратив.
— Он воно що! Значить ви, Олено Іванівно, заміжня жінка! — промовив він з удаваним жартівливим розчаруванням. — Якби знав про такий неприємний факт раніше, не посадив би вас поруч з собою.
— Я можу виправити вашу помилку. Зупиніть машину.
Шофер махнув рукою.
— Час — гроші. Зупинка дорого обійдеться. Сидіть уже, хоч ви і заміжня. Отже, до рідного чоловіка поспішаєте? І довго ви з ним не бачились?
Перед обличчям водія виникло сім Олениних пальців: п'ять на лівій руці і два на правій.
— Сім місяців?
Олена заперечливо похитала головою.
— Сім тижнів?
— Сім днів і ночей! — засміялася Олена.
— О, цілий тиждень? І як же чоловік відпустив вас на такий строк?
— Спробував би не відпустити! — усміхнулася Олена.