Оглянувши на всякий випадок місцевість і не знайшовши сліду, прикордонники побігли вниз по щебенистій дорозі, яка проходила вузькою смужкою самим берегом киплячого піною, заваленого камінням по току.
— Машина! — зупиняючись, промовив Тюльпанов.
Насправді, світло автомобільних фар попливло по вершинах дерев і почувся натужний гул мотора лісовоза, що переборював крутий підйом. Незабаром з-за повороту виплив тупоносий грузовик з білим зубром на боковині капота.
Смолярчук підняв руку. Грузовик зупинився.
— Товаришу водій, який-небудь лісовоз зустрічали?
Шофер відчинив дверцята кабіни, вийняв пачку сигарет, усміхнувся:
— Добрий день, товаришу старшина! Ви що ж не впізнаєте? Завжди на прізвище мене називали, а зараз…
— Здрастуйте, товаришу Шуба, — не відповідаючи на посмішку шофера і ледве переводячи подих, сказав Смолярчук. — Я питаю — машину яку-небудь зустрічали?
Водій одразу ж зробився серйозним, певно, зрозумівши, що старшині не до розмов.
— Була така справа, зустрічали. Проїхав Микола Василько на лісовозі номер десять-дванадцять. Порожняком, без деревини, з причепом.
— Сам?
— Ні, з пасажиром у кабіні.
— Пасажир — чоловік? Знайомий вам чи чужий?
— Чоловік. Здається, новий технік з лісгоспу. А може, й не він, не ручаюсь.
— Розвертайтесь! Швидше, — наказав Смолярчук. — Будемо наздоганяти!
— Слухаю, товаришу старшина, — охоче відгукнувся веснянкуватий, з вогненно-рудим волоссям шофер. — Сідайте!
Розвернувшись, Шуба на повній швидкості погнав машину вниз.
Дорога швидко вирвалася з тісної ущелини на простір і тут розгалужувалась: ліворуч — на Піддуб'я і далі, на лісозавод, праворуч — на Журавлину поляну, я малолюдні місця. Шофер спрямував лісовоз на Піддуб'я.
— Стій! — попросив Смолярчук.
Шуба зупинився.
— Чого ви повернули ліворуч? — спитав старшина.
— А куди ж? Василько поїхав на лісозавод. Іншого шляху йому немає.
— А його пасажирові? Для нього шляхів багато…
Старшина виліз із кабіни і оглянув роздоріжжя.
Шлях на Журавлину поляну був погано вторований, не твердий, ще з калюжами від недавнього дощу. Смолярчук по подвійному сліду шин легко визначив, що тут кілька хвилин тому пройшов лісовоз з причепом.
— Поїхали праворуч, — сказав Смолярчук, сідаючи в кабіну.
Гуркотіла на крутих поворотах потужна машина Шуби. Мигтіли придорожні дерева, навислі скелі, схили то однієї то іншої гори. Поворот змінювався поворотом. Тюльпанова, який сидів у кузові, різко кидало на віражах.
Смолярчук однією рукою тримався за скобу, прикріплену до щитка для приладів, другою притискував до себе Витязя. Собака, як і люди, був охоплений тривогою.
Шуба і Смолярчук насторожено, мовчки вдивлялися в дорогу.
З-за чергового повороту з'явилася зустрічна машина.
Не чекаючи наказу, Шуба зупинив свій грузовик. Зупинився і зустрічний. Висунувшись з кабіни, Смолярчук спитав:
— Звідки?
— Верховинський, товаришу старшина.
— По дорозі машину зустрічали?
— Одну, якщо не рахувати вашої.
— Лісовоз?
— Так, якийсь скажений, наче з ланцюга зірвався.
— З причепом?
— Так точно.
— В кабіні є пасажир?
— Ні, один шофер.
— Це вірно? Не помилився?
— Не сліпий, товаришу старшина. Все бачив ясно, як от вас.
— Знайомий шофер?
— Ні, не знайомий. Машина місцева, а водій чужий.
— В сірій кепці? В чорному піджаку? Шия хустко зав'язана? — спитав Шуба.
— Начебто так.
Шуба перевів погляд на Смолярчука.
— А куди ж подівся Василько? Що з ним трапилось?
— Поїхали! — різко сказав Смолярчук.
І знову загув лісовоз Шуби. Спуск тривав. Дорога тяглася по вузькому карнизу, по самому краю безодні. Попереду, за поворотом, виявилась якась перешкода.
Шуба різко загальмував. Смолярчук вдарився головою об скло. Від несподіваного поштовху Тюльпанов покотився по дну кузова.
Біля переднього буфера лісовоза впоперек дороги був розвернутий причеп з номерним знаком 10–12.
Відкинувши його з дороги на узбіччя, Шуба і прикордонники понеслися далі. Спуск незабаром закінчився. Дорога на крутому зльоті врізалась у вузьку темнувату ущелину. По її дну бігла бурхлива невелика річка.