Службова смуга прикордонної землі… Прикордонникові вона найрідніша в усьому білому світі. Вона йому відома так само, як власна долоня, — кожна її зморщечка, кожен горбик, кожна виїмка. Дубовий або тополевий лист на неї упаде — не залишиться непомітним. Птах або заєць пробіжить по ній — все побачить прикордонник.
Наряд повільно і обережно рухався до лівого флангу, вздовж службової смуги, контролюючи її: чи не займана вона, — чорна, без стеблинки бур'яну, дрібно спушена, в неглибоких подовжніх рівчачках?
Туман, як і раніше, низько слався над землею, його ледве пробивав електричний промінь, але Каблуков добре все бачив, йому здавалося, що сьогодні він і бачить і чує вдесятеро краще, ніж учора або тиждень тому, його чуйне вухо безпомилково фіксувало нічні звуки. Хлюпотіла швидка Тиса під урвищем. Час від часу осипався підмитий берег. Пробігав вітер по голих вершинах осокорів. Десь дзявкала лисиця. Кричала сова. Далеко-далеко, на Великій Угорській рівнині, стогнав біля закритого семафора паровоз.
Густий туман не заважав Каблукову орієнтуватися. За прикметами, тут і там розкиданими вздовж дозорної стежки, він легко визначав, де знаходиться. Ось кам'янисте дно рівчака, промитого весняними дощами, — виходить, пройдено уже понад третину шляху. Через п'ятдесят кроків має бути пеньок старого дуба. Справді, так і є, ось він. Через сім хвилин зачорніє крізь товщу туману голубий стовбур дуба, розбитого блискавкою, потім на другому, на правому флангу з'явиться великий, глибоко врослий в землю валун.
Останній наряд. Останній дозір за майже трирічне прикордонне життя Каблукова. Там, удома, не буде нарядів і нічних тривог, не спалахне сигнальна ракета, не пролунає голос слідчого собаки. Вдома він може спокійно спати з вечора до ранку. Може… але хтозна, чи засне? Не раз і не два, мабуть, пригадає з ниючим болем у серці і цю туманну ніч, і ці Карпатські гори, веселого Смолярчука, начальника застави, друзів і товаришів, усе неповторне своє прикордонне життя. Каблуков усміхнувся, подумавши, що він, ще не ставши людиною цивільною, ще не знявши обмундирування, ще не залишивши кордон, уже тепер, випереджаючи час, нудьгує за кордоном…
Знизу, з боку Тиси, почувся якийсь новий звук, що досі не долітав до Каблукова. Єфрейтор одразу ж зупинився, прислухаючись. Так, він не помилився: там, на березі річки, неспокійно загаласувала зграя галок. Що стривожило їх?
Каблуков різко смикнув мотузок. Уривчасто дихаючи, навшпиньках підбіг Степанов.
— Чуєш? — спитав єфрейтор…
Степанов приставив долоню до лівого вуха!
— Галки. Здається, на тому боці, в Угорщині, — невпевнено, пошепки відповів він.
— Ближче. На нашому березі… — І єфрейтор знову завмер, слухаючи ніч. — Перевіримо! — рішуче сказав він, ведучи за собою Степанова.
Не дійшовши метрів з тридцять до лівого флангу застави, до того місця, де, за розрахунком Каблукова, кричали галки, він заліг і перестав дихати. Чекав п'ять… десять… двадцять хвилин.
Із сизої пітьми ночі долинав стриманий гомін Тиси, хрускіт щебінки під важкими, кованими чобітьми колійного обхідника. І нічого більше, жодного звуку, який викликав би сумнів.
Вузька смужка землі розділяла зараз порушників і прикордонників. Не бачачи один одного і не чуючи, лежали вони по обидва боки КСС. Коли б Кларк або Граб спробували зараз просунутися вперед хоч би на один метр, Каблуков враз почув би найобережніший рух і в потрібний момент виріс би у них на дорозі. Але Кларк і Граб наче завмерли, не поворухнули й пальцем. І Каблукову надокучило чекати. Він підвівся. Вслід за єфрейтором підвівся і Степанов. Молодий прикордонник, усім єством своїм націлений на те, щоб виявити, затримати, схопити порушника кордону, і не уявляв собі, як близько він був від мети.
Каблуков увімкнув ліхтар і, не кваплячись, рушив назад, до правого флангу, пильно оглядаючи чорну, глибоко спушену і акуратно розлініяну зубами борони землю. Все гаразд, на лівому флангу жодних слідів. А галки? Що їх все-таки стривожило? Смолярчук і Витязь? Ні, зараз вони повинні бути в іншому напрямку. Може, і справді галчача метушня донеслась з того боку Тиси? Напевне. В такий туман легко помилитися.
Заспокоївши себе, Каблуков повеселішав, і йому знову захотілося бути великодушним. Він зупинився і, перебираючи руками по туго натягненому мотузку, чекав, поки наблизиться Степанов.
— Ну. слухачу, попрацював вухами? Нічого не виявив? — спитав він, нахиляючись до молодшого наряду. — Тепер треба попрацювати й очима. Бери ось ліхтар, крокуй за головного.