У цю ніч у залі тихо, тільки різнокольорові індикатори світяться на сучасних машинах і невпинні та безсонні тріск електрики й шум вентиляції порушують тишу. Вона все ще чує саксофон Джона Колтрейна в супроводі завивань п’яних молодиків на яскравий повний місяць, що зійшов над містом, і босоніж спускається кам’яними сходами.
Вона йде поволі, босі ноги пристають до підлоги. Їй подобається тепло кам’яних плит, і вона вбирає його тілом. Ось вона провела нігтями руки по всій довжині залізного боку друкарського верстата і, дійшовши до офісу Дудуля, розвернулась, пішла в протилежному напрямку, наче нічний охоронець, який перевіряє, чи все на місці. За секунду її увагу привернув стіл коректора: чорні очі цього молодого хлопця спалахували щоразу, коли він проходив повз неї вдень. Вона рушила до столу, уважно досліджуючи його, і в тьмяному світлі помітила червоний зошит, що лежав на паперах. Ось його таємниця, його зошит, з яким він не розлучається, на якому він залишив запах свого тіла та піт долонь. Напевно, пішов додому і навмисно залишив його тут. Вона взяла рукопис і повернулася з ним у свою спальню. Потім зайшла у ванну, помила з милом ноги, що почорніли від бруду підлоги друкарні. Безсоння минало, вона знову могла б заснути.
Персефона нанесла кілька крапель легких парфумів на шию та під пахви, потім спокійно зняла з себе сатиновий рожевий пеньюар і бюстгальтер. Вона залишилась у короткій прозорій сорочці, також рожевій, запалила боковий нічний світильник, що стояв на приліжковому столику, і поклала червоний зошит на голі зведені коліна. Усміхнулася до назви книги й посвяти, хоч не зрозуміла ні значення, ні сенсу цих двох вступних слів — «Книга» та «Мені». Перегорнула сторінку і спробувала прочитати. Вона ковзнула поглядом по поверхні слів, розуміючи хіба окремі вирази: прекрасні звуки, які, однак, не складаються в слова. Літературна арабська мова мала на неї гіпнотичний вплив ще відтоді, як вродливий учитель говорив нею з характерною урочистістю на тих кількох уроках, що Персефона встигла відвідати перед тим, як покинула арабську й зосередилася на отриманні французького бакалаврського диплома. Вона тішилася, слухаючи арабську мову, і потайки насолоджувалася звучанням ассирійської заупокійної молитви в маронітський церкві святого Георгія, куди приходила з чоловіком, коли хтось із родичів помирав. З цієї молитви вона могла розібрати лише кілька знайомих слів, як, наприклад, із пісень мовою урду, які вона вважала любовними. Вона не розуміла, але надавала власних сенсів. Якби вона спробувала дізнатися справжнє значення тих слів, то виявилося б, що вони значно простіші, ніж їй здавалося, і чари б зникли. Вона гортала сторінки, списані гарним почерком: усі літери однакової висоти, що робить їх схожими на друковані. Але мова вислизнула з них, слова коливались і залишились підвішеними в її уяві.
Вона чекає на сон, роздивляючись багряне покривало, а з вулиці до неї долинають голоси, але тепер вони не порушують її спокою. Вона знає, що наближається сон, коли з голови, починаючи з потилиці, її охоплює характерне оніміння. Воно приходить так рідко, і вона не в змозі йому опиратися. Вона опускає тіло глибше в ліжко, останнім порухом розсуває подушки, розштовхує їх ногами і розкидає по підлозі з різних боків ліжка, перевертається на правий бік, лягає на плече і кладе руку під торс, як і завжди в останні хвилини перед сном, через що стає видно делікатне татуювання квітки лотоса на лівому плечі. Вона трохи розводить ноги і неквапливо міркує, що могла б зробити з цим рукописом. Думає про всі ці ігри Дудуля. Як би вона хотіла порадитися з ним! За кілька хвилин вона піддається млосному онімінню і поринає в сон, а рукопис лежить на подушці.
7
Як здалося Фаріду, коли він підіймався до друкарні, двоє поліцейських не були на сторожі. Один, худий, прихилившись до стіни, дивився в екран телефона: щось читав, усміхався і завзято й швидко набирав відповідь. Його старший і спокійніший колега тримав на плечі гвинтівку М-16 та роздивлявся маленький жакарандовий гай. Він також не очікував побачити посеред міста таку простору місцину в соковитих відтінках пурпурового кольору, з котами та вранішніми птахами.
Їхнім завданням було забороняти входити до друкарні, тож працівники зібралися в тіні дерев, обговорюючи подію, та розважалися спробами прочитати з облич своїх колег, що приходили, яке враження це все справляє на них. Двоє підсобних робітників вважали, що це чийсь жарт, а секретарка власника друкарні, яка наближалася дрібними кроками на високих підборах, розридалася, коли дізналася про те, що трапилося. Вона широко розплющила очі і прикрила рукою рота, щоб стримати крик, а потім відійшла в сторону і запитала в колег, що відбувається, але так і не отримала чіткої відповіді, доки майстер Аніс не вийшов із дверей з двома охоронцями. Його голос був спокійний, але вираз обличчя траурний. Він попросив усіх, хто очікував на вулиці, розійтися по домівках: