Майбутнє Абдалли Карама було визначене наперед. Його чекала хороша робота, адже в батьків він був єдиним спадкоємцем сімейного статку. Його ім’я з’явилось у списку, що опублікував один із журналів під заголовком: «До уваги панянок: десять найбажаніших холостяків Бейрута». У нього були стосунки з дівчиною: вони зустрічалися кілька місяців, а потім розсталися, не оголошуючи причини. Абдалла мав приязне обличчя, а його опасистість виглядала приємно й викликала довіру, і це заміняло вроду і витонченість, яких йому бракувало. Він ніколи не був неуважним чи в поганому гуморі. На зустрічах із друзями більше слухав, ніж говорив про ризики, які загрожують країні, про нерозсудливість її політиків і про «диявола, що осів на Близькому Сході», як висловлювався найкрасномовніший із них. Він продовжував бавитись у свої ігри з Персефоною. Так, він прикріпив штрафний талон до лобового скла її машини, а всередині вона знайшла любовний лист, що складався зі слів, вирізаних із газетних статей: він пояснював це тим, що власник друкарні має використовувати друковані букви. У кінці він попросив її руки через есемеску, яку написав їй на мобільний одразу після того, як вони вийшли з нового суші-ресторану в торговельному центрі столиці. Персефона не очікувала від нього нічого такого в ту мить, коли вони щойно розійшлися, задоволені побаченням. Повідомлення було складене так, що можна було подумати, наче Абдалла не надто переймався тим, щоб виразити свої почуття: «Зустріч із тобою стала новим поворотом мого життя, і ось сьогодні я вирішив попросити твоєї руки, щоб ми поєднали наші долі перед Богом і людьми, я тебе кохаю», наче він повністю списав його з книжки «Як отримати посаду? Як написати офіційний лист-вибачення? Як освідчитися дівчині, яку кохаєш?».
Персефона не погодилася на його пропозицію, вона чекала. Чекала, що Абдалла доб’ється виникнення кохання в її серці і стане її героєм. Вони усамітнювалися в куточку одного з ресторанів, проводили багато часу в її кімнаті, але стіна між ними залишалась. Абдалла говорив, і говорив багато. У нього був талант перетворити будь-що на маленьку історію, яку він легко прикрашав деталями. Вона якось запитала його про стосунки з матір’ю, а він усміхнувся і розвів руками, наче відповідь очевидна і стосунки дитини з матір’ю однакові в усіх. Після цього він перевів розмову на походження його матері, на своїх релігійних родичів, на історію життя його бабусі по материній лінії, яка була власницею будинку і стаєнь для коней. Коли вона наважилася запитати його про те, що конкретно його приваблює в жіночому тілі і як він більше любить кохатися — при світлі чи в темряві, ввечері чи вранці, чи, можливо, у морі, — то вперше за ті кілька місяців, що вони зустрічалися, він майже розсердився.
Після всіх цих спроб Персефона подумала, що її вимоги — це витвір її уяви і проблема в ній самій. Саме це вона чула, коли жалілася на когось із своїх залицяльників. Вона не знаходила свого ідеалу серед тих хлопців, з якими хотіли зустрічатися її подруги. Можливо, вона вимагала від закоханих у неї хлопців того, що вони не схвалювали, чи шукала в чоловіках те, що вони не могли їй дати. Врешті вона здалася. Перед нею постали óбрази її батька й матері, вона згадала ті довгі вечори, особливо в дні сутичок у Бейруті, коли уривчасті звуки снарядів заважали їм спати в їхньому будинку, розташованому неподалік лінії вогню. Згадала, як спливали години, а батько читав старі газети, і в нього не виходило розгадати кросворд, а мати дивилася телевізійні програми без звуку.
І тоді вона погодилася вийти за Абдаллу Карама. Кремезний і заможний, він розважав її своїми забавками та сюрпризами, і вона прикрасила його дім над друкарнею так, наче то її власна оселя. Вона не дізнається, як це — скласти іншу історію кохання, з іншим чоловіком; історію, яка б закінчилася шлюбом, що його, як виховувала її мати, треба брати якнайшвидше.