— Поліція тебе про щось запитувала?
— Вона зупинила нас на вулиці, всіх працівників. Я чекав, поки вони підуть.
— Абдалла був у друкарні, коли вони прийшли?
— Так, стояв тут і мовчки спостерігав за ними.
— Що вони взяли?
— Взяли скриню, але я не побачив, що в ній.
— І ти залишався тут із самого ранку?
— Ні, пішов за ними у відділ внутрішньої безпеки, думав, можливо, вони взяли мою книгу разом з усім іншим, що винесли. Мене відправили до полковника, який не дав і слова сказати й голосно мене висварив. Сказав, вони знають, що роблять, і взяли тільки «підозрілі речі»; а потім прогнав мене.
Лутфі Карам вибухнув гнівом, піднявши ціпок у повітря:
— «Підозрілі речі»? У нас з’явилися «підозрілі речі»? Друкарні Карамів упродовж усіх цих років, ще з часів французького мандата, довіряли друкувати поштові марки, фіскальні марки, не кажучи вже про національні лотерейні квитки. Тільки уяви, які це були гроші і яка довіра! А ще була офіційна газета: усі її номери зберігаються в шафі отам; а ще журнали з правилами проведення публічних аукціонів; а ще офіційне фото президента республіки з шарфом у кольорах прапора на грудях, яке вішають у всіх державних установах одразу після його обрання. Ми завжди були друкарнею держави, а сьогодні невідомо звідки приходять якісь люди, збиткуються з нас і дають контрабандистам та грабіжникам вільно тинятись і винюхувати тут, як би нас обібрати. А що буде з ними всіма, якщо друкарня закриється? — він показав рукою на пусті стільці та столи. — Це більше сотні сімей!
Трохи заспокоївшись, він пригадав очевидне запитання:
— Я тебе раніше тут не бачив. Ким ти працюєш?
— Редагую тексти арабською. — Фарід додав маленький обман, прагнучи додати собі ваги в його очах: — І ще інколи перекладаю.
10
Робочий набір Фаріда складався з нарукавників, які він використовував, щоб зберегти чистими манжети своєї білої сорочки, великої кількості червоних ручок фірми «Бік» та довідника «Найпоширеніші помилки в арабській мові» Мухаммада Зейда аль-Кахтані, виявленого в одній із шухляд столу в перший день роботи. Він не знайшов у ньому чогось корисного, але залишив і тримав під рукою на випадок, якщо трапиться якийсь мовний виняток, щодо котрого він не матиме певності.
До нього на посаді коректора працював старий, чиї руки не знали, як обходитися з клавіатурою. Він уникав друкарських машинок у роки юності й залишився осторонь комп’ютерів. Роками він сидів за столом, який виділили потім для Абу Шаара, а тоді несподівано пішов з друкарні. Його називали Професор, бо він пішов на пенсію з державного викладання, де був фахівцем із навчання в середніх класах. Він жив сам: був одружений кілька тижнів, а потім його молода дружина втекла і не повернулась, а причина її втечі так і залишилася таємницею, про яку заборонялося говорити. Свій олівець він завжди тримав за вухом, готовий виправити ним будь-що, навіть рахунок за електрику, ще до того, як понарікати на суму в ньому. У нього була одна невелика праця, так і не надрукована: вона називалася «Трактат про коми та крапки». Він поблажливо ставився до всіх помилок і неточностей, які мав виправляти, але одного дня його терпець урвався і він пішов без жодного попередження. Піднявся зі стільця, тримаючи в руці стос паперів, які переглядав із зусиллями, що явно виснажили його. Тоді кинув свої окуляри на підлогу, наступив на них каблуками і почав топтати, аж доки повністю не розмолотив. Потім розірвав папери й кинув їх у сміттєвий кошик, сказавши, що те, що на них написано, — «не слова, а послід мушви», а також попросив попрощатися з «месьє Карамом» від його імені (він промовив це в’їдливо, французькою, вперше і востаннє) і сказати йому знайти на це місце когось іншого. Він жодного разу не повернувся, навіть щоб запитати, що йому належить із зарплатні. Пішов із друкарні, щоб натомість осісти в кав’ярні Ніколя аль-Хажжа, де бамбукові стільці та столи, накриті блакитно-білими скатертинами, нагадували йому дні молодості: він грав там у короткі нарди, презирливо відгукувався про газети й висміював помилки в них. По собі в столі він залишив бурштинову вервичку, трохи «арабського» тютюну і машинку для скручування сигарет, а ще в’язку ключів різного розміру, які зберіг, хоча вони відмикали тільки двері будинків, з яких він давно виїхав.
Очікувалося, що його місце, хоча б тимчасово, займе каліграф друкарні. Старезний пан аль-Бейруті почав свою кар’єру з того, що переписував рядки Корану, щоб їх вішали в будинках та магазинах. Він успадкував любов до них від батька, муедзина мечеті аль-Омарі. Його батько будив людей, читаючи виспівом аяти Корану, а син їх писав. Він розмальовував петлі й вигини їхніх літер, прикрашав почерком «губар» посуд та дерев’яні вироби, навіть золоті персні. Проте коли йому довелося поринути в редагування арабської брошури з інструкціями для холодильників фірми «Дженерал Електрик», він виявив, що, попри всю майстерність у писанні почерками «сульс» та «мухаккак», не знає, як розставляти оголоси в арабській мові. Можна було з упевненістю сказати, що Омар Абдульлатиф Базербаші з вулиці Клемансо блискуче вмів малювати літери та слова, але зовсім не знав правил письма.