— Дієслово, що вимагає від додатка знахідного відмінка, має обов’язково скорочуватися, якщо наявний віддієслівний іменник, якщо воно вводить інформацію про те, що відбувалося до нього, якщо віддієслівний іменник повторюється і стосується власної назви, або якщо інший віддієслівний іменник приєднується до нього, або ж якщо віддієслівний іменник підсилює сам себе.
Так Абу Шаар відбив у студента з клубу бажання пхати носа в його роботу.
Він був дуже категоричний у тому, що стосувалося так званих поширених помилок, і сміявся зі спроб зробити їх допустимими в пресі та літературі. Але як тільки він закінчував правки, що забирали в нього майже всю ніч, коли він спав від сили дві години, то, прийшовши до друкарні вранці на наступний день, виявляв на своєму столі нову теку, ще товщу за попередню, щойно закінчену. Його вуста кривилися від досади, коли він розумів, що протистоїть невичерпному морю. Він бачив море вві сні — цілий океан, хвилі якого переливалися зеленим, а в дні шторму вони збивали не піну, ні, а мовні помилки, що густо вкривали їхню поверхню. Море було всіяне гамзами над аліфами (أ) та під аліфами (إ), перехідними і неперехідними дієсловами, прямими додатками та віддієслівними іменниками, а також складеними формами числівників «два по десяти» і «тридцять вісім по ста», кличним відмінком, що кричав і кликав на допомогу. Його охопила «помилкова лихоманка»: він почав бачити помилки на торговельних вивісках, партійних плакатах та в назвах магазинів і щоразу, коли помічав їх здалеку, рукою перекреслював так, як перекреслював гамзи (ء) на своєму робочому місці червоною ручкою від фірми «Бік».
Навантаження на роботі збільшилось, а відчай посилився, відколи Фарід втратив надію знайти свій рукопис, який сподівався надрукувати у братів Карамів, щойно його зв’язки з керівництвом зміцніють. Тепер прихід на роботу став для нього повинністю, на яку він погодився, і прибутком, який позбавляв від голоду. Якось він зустрів одного з товаришів по навчанню в університеті і щиросердно поділився з ним почуттями. Той радив не триматися за дрібну посаду, на якій немає можливості росту, пообіцяв допомогти з публікаціями в одному часописі й підбадьорив, сказавши про перспективне майбутнє в журналістиці. Що довше Фарід залишався в друкарні, то тяжчим випробуванням це ставало. Він міг би прийти в кабінет до Абдалли Карама і рішуче повідомити, що йде: чи то під приводом від’їзду, чи тому що знайшов роботу, яка його цікавить більше; але залишалась остання ниточка, яка тримала його на цьому місці. Вона притягнула його в перший день, вона повертала його потому, ця єдина світла в його повсякденні мить, коли Персефона спускалася кам’яними сходами і осявала залу своєю усмішкою, здавалося, призначеною йому одному. Хай що вона робила, в усьому він вбачав обіцянку продовження, наступного розділу, і це змушувало його залишатися пильним і мало не з очима на потилиці стежити за її рухами. Її присутність поблизу або хоча б саме знання того, що вона тут, у своєму домі нагорі, змушувало його і далі сидіти в кріслі, тримаючи її образ в уяві та сподіваючись на ймовірність уловити нові ознаки того, що він стає ближчим до неї, і давало сили закінчувати роботу й редагувати численні тексти.
Але Фаріду Абу Шаару не судилося так легко покинути підвал «Друкарні братів Карамів». Через місяць після того, як безслідно зник його рукопис, а він так і не зміг переконати себе написати хоч один рядок знову, вранці він прийшов на роботу і знайшов перед собою нову книгу. Він подумав, що, напевне, хтось поклав її сюди помилково, тож вирішив не відкривати й відклав на край столу, щоб узятися за роботу. Дві години він працював, потім пішов у вбиральню помити руки і побризкати водою на лице, щоб збадьоритись і повернутися на робоче місце, де знову побачив книгу прямо на паперах. Він роззирнувся, шукаючи секретарку, яка приносила йому документи на правку, щоб запитати, чи ця робота термінова, але не побачив її поблизу, тож відкрив книжку й одразу звернув увагу, що на дотик її аркуші відрізняються від аркушів інших книг: папір був цупкий, вощений і важко згинався. Він прочитав першу сторінку і зрозумів, що читає власну збірку. Це було перше речення його рукопису.