У Фаріда запаморочилася голова від цього вступного речення, викарбуваного на серці; пишучи і вдосконалюючи його, він порвав десятки сторінок, адже розумів, наскільки важливий початок. Він підвівся зі стільця, продовжуючи читати і переконуючись, що перед ним саме його книга, надрукована так, як він і хотів. Він подивився навколо, чи, бува, не стежить хто за ним чи таким чином з ним грається, і мало не скрикнув від несподіванки та подиву. Атмосфера в друкарні була звичайна, усі працівники сиділи на своїх місцях. Він помітив, що майстер Аніс підійшов до кабінету каліграфа Базербаші, і йому здалося, що вони говорять про нього, тому що аль-Хальвані дивився на нього краєм ока і загадково усміхався.
12
Аніс був сином Мустафи й онуком Абдельхаміда аль-Хальвані (з наголосом на останню «і», як вимовляли мешканці бейрутського району Баста). Це був рід вправних ремісників, які працювали тяжко, а заробляли мало. Останній з них, Аніс, не так боявся, що війна знову повернеться в Бейрут і від держави не залишиться й сліду, як очікуваного обговорення в парламенті нового закону про оренду, який би мав значно підняти старі, ще помірковані ціни, і він з родиною не зміг би залишатись у своєму теперішньому житлі на вулиці аль-Насраві в нижній частині Басти — Баста ат-Тахта: вони б мусили шукати прихистку деінде, він не міг навіть передбачити де.
Його дідусь Абдельхамід працював у «Друкарні братів Карамів» з дня її заснування: він навчив Фуада та його помічників, як нею управляти, але ці двоє часто сперечались і сварилися через дрібниці, бо були різної вдачі. Щоразу, коли Абдельхамід сердився, він ішов працювати в друкарню єзуїтів, але потім, після того як чоловіки зустрічалися в одному з кафе на площі Вежі і мирилися, повертався до друкарні Карамів. Фуад глибоко переймався тим, що в день, коли Абдельхамід аль-Хальвані помер, вони були у сварці, причини якої він навіть не пам’ятав.
— З дідом обійшлися несправедливо, — казав його онук Аніс, супроводжуючи співрозмовника до заднього складу «Друкарні братів Карамів», де зберігалися старі інструменти й приладдя.
Він починав оповідь про життя Абдельхаміда тільки після того, як брав у руки одну з арабських літер, відлитих на дерев’яних кубиках. — Що це? — запитував він себе і сам же відповідав: — Це літера ‘айн, а над нею дві фатхи (عً), а це – аліф із гамзою під нею (إ). Раніше діакритичні знаки відливали окремо від літер. Його дідусь вигадав це — відливати літеру і її оголос на одній моделі. Він не знав, чому цей шрифт назвали «стамбульським» і чому єзуїти приписали його винайдення собі. Отець Луїс Шейху не згадав Абдельхаміда аль-Хальвані у своїй книзі «Історія друкарства та друкарень Лівану», але дід Аніса був благородним чоловіком і не схотів сваритися з тими, з ким працював.
В останні дні Першої світової війни до його будинку прийшов турецький офіцер з кількома військовими. Вони дочекалися, доки Абдельхамід повернеться додому ввечері, і наказали піти з ними, проте він відповів, що не вчинив нікому нічого поганого і є вірним підданим султана. Розгорілася суперечка, і коли офіцер не зміг переконати його, то неочікувано висунув звинувачення в зраді, адже Абдельхамід працював у друкарні французів-єзуїтів, ворогів імперії. Держава ж потребувала його послуг, тому Абдельхамід мав керувати конфіскацією католицької друкарні. Він почав опиратись, і його дружина ще багато років потому розповідала, як офіцер, втративши надію вплинути на її чоловіка словом, вдарив його прикладом гвинтівки і збив додолу феску. Кілька мешканців району зібралися на крик, але військові не підпустили їх. Вони забрали Абдельхаміда під конвоєм уночі, і дружина боялася, що вже ніколи не побачить його. Однак він повернувся на світанку і повідомив, що вони зібрали вози з кіньми в Бейруті і передали йому, аби він вивіз устаткування з католицької друкарні до залізничної станції в Карантині з тим, щоб переправити це потім до Дамаска за розпорядженням згори, від Джемаля-паші. Можливо, вони примусом повезуть і його туди, щоб він зібрав і запустив його в роботу. Але аль-Хальвані був метикуватим: він удав, що готовий співпрацювати з ними, і запросив винагороду. Військові подумали, що йому можна дати хабар, і відпустили додому без нагляду. Аніс не знав, що сталося з його дідусем тієї ночі, але йому подобалося говорити, що дід не міг стерпіти самої думки, що йому доведеться брати участь у посяганні турків на друкарню, у якій він працював. Можна було також припустити, що плач дружини та її страх, що його вивезуть до Дамаска, утримали його від допомоги солдатам. Тож він вийшов з дому вночі, попри те що в ті дні це було ризиковано, не сказавши навіть дружині, куди йде. Невідомо, що сталося потім, але ніхто не прийшов по нього вранці, а Бейрут сколихнула новина про закінчення війни та перемогу союзників над турецькою армією, яка за кілька днів утекла з міста.