Персефона купила мідні чайнички й таці на блошиному ринку на іншому кінці столиці та змайструвала обідній стіл з деревини дикої вишні — це був один масивний брусок, на якому проглядалася структура дерева і навколо якого стояли стільці з білої неіржавкої сталі. Вона також відреставрувала яскраву позолоту на прекрасній іконі Богородиці Вратарниці, що їй дісталася від матері.
Уранці зі свого вікна Персефона могла бачити море — синій прямокутник, затиснутий між величезною та похмурою будівлею Електричної компанії Лівану і новими офісними скляними спорудами, чий фасад відбивав світло вранішнього сонця.
Персефона проводила вільний час за читанням детективів з «Чорної серії», які перейшли їй у спадок від батька, що рано почав збирати ці книжки з темними палітурками та жовтими заголовками. Вона старалася тепер докуповувати всі новинки, що виходили в цій серії. Їй подобалося те, що написано на задній сторінці обкладинки: «Це історії, у яких поліцейські виявляються більш корумпованими, ніж злочинці, а професійному детективу не завжди вдається розгадати загадку. Інколи тут немає ані загадки, ані детектива». Крім цього, вона також слухала музику і бавила своїх доньок-близнят, Сабін і Ніколь, які, копіюючи її, мастили свої тендітні тіла захисним кремом і лягали поряд з нею засмагати в яхт-клубі, в купальниках та сонцезахисних окулярах. Раз на місяць вона ходила на жіночий обід зі шкільними подругами послухати їхні новини за рибним супом буябес та ельзаським білим вином у ресторані «Кокто». Подружки дорікали, що вона завжди мовчить: «Будеш супитися, Персо, з’являться зморшки»… Їхні шлюби були нещасливі, але сміялися вони все одно дзвінко.
Вранці вона відповідала на телефонні дзвінки, на які в неї не було сил відповісти ввечері, спостерігала, як вантажний пароплав заходить у бейрутський порт, а якщо опускала очі, могла розважитися тим, що дивилася на працівників, які стікалися до друкарні. Вона їх бачила, а вони її — ні, і з порядку, у якому вони приходили, було видно, хто вони. Одягнені найбідніше, найнужденніші з вигляду, ті, які працюють найближче до верстатів з матеріалами, рідинами та чорною фарбою, приходять найраніше. За ними з’являються менеджери, а от дівчата-графічні дизайнерки, поспіхом піднімаючись дорогою, запізнюються. Що ж до начальника цеху Аніса аль-Хальвані, друга сім’ї ще з часів батька й дідуся, то вона жодного разу не бачила, щоб він прийшов знадвору вранці, наче проводив ніч тут, у друкарні.
Вона роздивлялася нового молодого працівника і його зошит. За всі тижні спекотної пори він жодного разу не зрадив своєму костюму та широкій червоній краватці й навіть приніс із собою дерев’яні плічка, на які вішав свій піджак. Контраст між його простою посадою і тим значенням, яке він надавав зовнішньому вигляду, коли працював, був очевидним, тому одного дня, коли він прийшов без краватки і з розстебнутими двома верхніми ґудзиками сорочки, які трохи привідкрили густе темне волосся на грудях, можна було подумати, що напередодні вночі якась несподівана подія надзвичайно вразила і пригнітила його, а вранці по пробудженню він не зумів зібратися з духом. Широкоплечий, він не був схожий на працівника друкарні чи взагалі працівника.
5
В уяві Фарід уже все розпланував. Для обкладинки майбутньої книги він вибрав відоме зображення зближення вказівних пальців Господа і людини з фрески «Створення Адама» Мікеланджело на стелі Сикстинської капели у Ватикані. Він хотів, аби присвята була коротка: «Мені». Для матері на її примірнику він гарним почерком виведе кілька слів: «Моїй провідній зорі в шаленому вирі життя». Нікому, крім неї, він від руки присвяту не напише.